11.4

– Підвал, ліворуч, передостанні двері. – Одутла рука жбурнула їй ключ на засмальцьованій мотузці. – Не забудьте прибрати за собою.

– Дякую.

– Та йди…

Кінець фрази залишився за дверима, що зачинилися.

Міка тріумфувала. Це було дріб’язково, негідно, огидно – і це була перемога, відвойована не знаннями і не працею – тільки маніпуляціями. Грубість допомогла там, де ввічливість послали у далекі краї.

Раніше їй ніколи не доводилося йти проти правил. Вимагали почекати – вона чекала, шукати казна-де рідкісні бланки – шукала, прийти іншого дня – приходила.

Тарендар Вікка сміявся з помічниці, називав надто правильною та наївною. Вона не ображалася – на відміну від нього, знала ціну непослуху. Виділятися з натовпу, не маючи на це права, – нерозважливо.

Зате тепер…

Міка збігла сходами вниз, бурмочучи веселу пісеньку. Відтепер їй можна вільно доводити свою точку зору і бути зухвалою не тільки в думках! «Пані доглядачці» дозволено вимагати! Не просити, чекаючи на грубу відмову, і не тягати під полою квіти та цукерки в надії пом’якшити серце власника чиновницької стрічки. Заради такого варто було подивитися в очі власним страхам!

Ліворуч… Передостання кімната…

Замок клацнув без жодних зусиль.

Довгі полиці, заставлені папками та коробками, мали знайомий вигляд. Сортування за роками? Міка переглянула підписи і полегшено зітхнула. Звичайний реєстр без зайвих складнощів. Ага, і про алфавітну класифікацію тут не чули. Байдуже, їй доводилося розбирати й більші завали.

Запис про родичку Соммера Леондара знайшовся лише за пів години. Декілька рядків, написаних незграбною казенною мовою, сухо інформували про те, що Саріна Леондар, дівчина дев’ятнадцяти років, у дев’ятсот дванадцятому році від заснування Келіварії вийшла заміж за ейрона Локса Корна, двадцятип’ятирічного сина судді Джарома Корна. Того самого судді, чий підпис стояв під вироком її братові…

У відділі обліку населення без жодних зволікань (власне, заяву написати довелося) повідомили, що Джаром Корн покинув цей світ два роки тому, його дружина раптово померла минулого літа, а весь їхній статок перейшов єдиному спадкоємцю – синові. Вкрай вдало, до речі, оскільки дружина молодого Локса восени народила другу двійню – цього разу дівчаток.

«Треба з нею поговорити», – взяла на замітку Міка.

Але пізніше. Насамперед архів. Куди його перевезли?..

Та дістатися робочого місця не вдалося. Крізь величезні вікна магістрату добре проглядався головний майдан, і сум’яття біля міського розшуку не могло не привернути уваги.

Там стояли дві карети – чорні, без прикрас і без вікон. Біля однієї з них люто розмахував руками Ірван Шала, доводячи щось незворушному Серіпу Мавку. Звичайно ж, Міка не зуміла придушити цікавість і поспішила до них.

– Мила моя пані! – Мавк усміхався, хоча його очі бігали вкрай занепокоєно. – Бачу, вам не терпиться зайнятися справами? Що ж ви себе так не бережете? Взяли б день відпустки, прогулялися б узбережжям. Ви знаєте, що більшість шазілірців байдужі до моря?

– Привезли Леондара? – Вона проігнорувала зауваження. – Дозволите з ним поговорити?

Королівський посланець застогнав.

– Поговорити? – перепитав сумно. – А який сенс? Ув’язнений, уявіть собі, здурів.

– Як? – не повірила Міка. – Коли?!

– Торік, е-хе-хех. Дуже прикрий момент, – без тіні жалю відповів начальник розшуку. – Щоправда, тоді Леондар поводився досить адекватно, але виявилося, що за останній місяць його стан різко погіршився. Тому не розраховуйте на щось корисне – бідолаха себе не тямить.

– Не… Не… Не тямить?!

– Кличе лампу і проклинає якусь Еллу. Думаєте, є сенс ставити запитання?

«Елла Вайна, квіткарка. Якщо вірити зізнанню Леондара, другого дня місяця Ялини дев’ятсот дванадцятого року загинула під колесами його карети. Труп (імовірно, скинутий у море) не знайдено», – згадалося Міці.

Мавк не повинен пам’ятати імена всіх жертв, до того ж ту справу він навряд чи переглядав знову – папку з архіву вона забрала із собою. Проте по Соммера послали ще раніше! Невже цей злочин цікавив розшук виключно заради статистики?!

– Я спробую. Якщо ви не заперечуєте, звісно.

Ірван Шала знову несамовито застогнав.

– Виводити? – поцікавився один із конвоїрів.

Мавк кивнув.

Дзвякнули ключі, рипнули двері…

– Трясця! – вигукнув хтось.

«Втік?» – вразилася Міка.

Не втік.

Помер.

– Серцевий напад, – заявив лікар нишпорок. Не Лейк – інший медик: молодий, охайний, на вигляд значно професійніший. – Спека, погана вентиляція… Організм не витримав.

– Ми ж розмовляли з ним за годину до цього! Напували, годували… Яка задуха, якщо передня стінка – суцільна решітка? – виправдовувалися конвоїри. – Здоровий був мужик! З головою, щоправда, не ладнав, зате сам міцний, як віл. Як таке могло статися?