11.3

***

Зранку наступного дня Ірван Шала повільно походжав біля міського розшуку. Він виглядав стомленим і певною мірою розгубленим. Його старомодний навіть за мірками Шазіліра одяг був пом’ятим, шкіра – синювато-блідою, під очима пролягли глибокі тіні, а губи неспокійно тремтіли.

Молоденький охоронець, що стирчав біля входу до будівлі, поглядав на нього із сумішшю поваги та несхвалення. Зрештою не витримав. Підійшов, вибачився, почав натякати, що задумливість – не порок, але ходити краще навколо квітника, а не через нього.

Королівський посланець схвально кивнув і розтоптав черговий кущик конвалій. Нишпорка похнюпився і присоромлено повернувся на своє місце.

– О, пані Дзвінка! Куди це ви так рано? – незважаючи на розсіяність, Ірван Шала помітив «пані доглядачку», що переходила дорогу, і вважав своїм обов’язком зав’язати безглузду розмову.

Вона, не зупиняючись, махнула рукою у напрямку магістрату.

– Розумію, справи. – Кущик фіалок розпластався під його підошвою. – Ну, біжіть. – Під удар потрапили стійкіші нарциси. – Гарного дня!

Міка пробурмотіла щось ввічливе, але нерозбірливе. Посланець корони видав такі самі невизначені звуки і перейшов на тюльпани.

«Світська бесіда минула успішно», – хмикнула Міка і прискорила крок – перед тим, як приступити до архівних справ (переїзд закінчився, настав час згадати і про роботу), треба було заглянути ще в одне місце.

Відділ статистики розташовувався у лівому крилі магістрату, неподалік приймальні.

 – Реєстрація шлюбів – це куди? – звернулася Міка до сонного працівника, що ледь не засинав на ходу.

Млявий кивок убік нічим не примітних дверей без таблички чудово замінив відповідь.

Вона постукала і, не дочекавшись відгуку, увійшла. Зовсім не образилася на вже звичне «а, та сама» й наказала собі не боятися і сміливо гаяти час поважної персони, що розпливлася в кріслі перед нею.

– Чи можу я побачити реєстр за дев’ятсот дванадцятий рік?

– Навіщо? – Повіки чиновника були напівопущені.

– Розпорядження магістрату.

Магічна фраза зробила свою справу. Він стрепенувся, випростався, підняв погляд…

– Де заява? – прогугняв без натяку на привітність.

«Ось і почалася бюрократія», – подумки поскаржилася Міка.

Зараз її відправлять до секретаря за зразком, потім – за певним сортом паперу, вимагатимуть неодмінно світло-синє чорнило, і щоб підпис вийшов розбірливим. Все як скрізь… крім архіву. Треба б і там запровадити якісь обмеження – можливо, це хоч трохи зменшить число бажаючих терміново отримати список переможців полуничного конкурсу.

– Зараз напишу, – приречено погодилася Міка.

Потім згадала «привітання» і розлютилася. Нехай «ту саму» й за людину тут не мають, але доглядач – посада на ранг вища, ніж реєстратор. Їй не потрібне поклоніння, проте елементарну ввічливість ніхто не скасовував.

– Перепрошую, позичите аркуш?

Від такого нахабства чиновник витріщив очі й почав гикати.

Міка самовільно взяла один зі стосу чистого паперу, поклала прямо на стіл, підсунула незручний стілець для відвідувачів.

– І чорнильницю, будь ласка. Дуже вам дякую.

Реєстратор підхопився з місця і важко кинувся до підвіконня – туди, де за брудними фіранками виднівся графин із водою. Брязнув кришкою, закашлявся…

Коли його туша знову опустилася в крісло, на заяві вже стояв підпис.

– Нічого, що я не за шаблоном? – спокійно уточнила Міка. – Згідно з міським статутом, держслужбовцям дозволено використовувати скорочену форму.

Щелепа чиновника почала смикатися, хоча рота він не відкривав.

«Та хто взагалі читав той статут?» – аж кричав увесь його вигляд.

Врешті реєстратор пробіг очима рядки, що ще не встигли й підсохнути, розмашисто накреслив «Схвалено» і відсунув аркуш убік.

– Приходьте за тиждень, – вишкірив вузькі зуби. – Або пізніше.

– Що?!

Неквапливий кивок на велику таблицю, що висіла над його головою, прояснив ситуацію. Згідно з оголошенням, містяни мали чекати від місяця до пів року, чиновники нижчих категорій – два тижні, середніх – один, найвищих – добу. І ні до чого не причепишся – правила чіткі, встановлені у письмовому, так би мовити, вигляді.

– А чи не можна… – Міка затнулася. – Швидше? Наприклад, через благодійний внесок?

– Ще ліжко запропонуй… те, – майже непомітна обмовка, але її зачепило саме окреме «те», а не знущальний тон. – Свою графу бачите? Там сказано – тиждень. Втім… – Чиновник задумливо примружився й почав вистукувати пальцями по столу нерівний ритм. – Спробуйте попросити старанніше, мені однаково робити нічого. Може, й домовимося… Люди ж мають допомагати одне одному?

Здавалося, реєстратор отримує задоволення, підтверджувати власну значущість у такий спосіб.

Міка стиснула зуби і вирішила, що сьогодні невдахою почуватиметься він.