11.2

– Вісімсот п’ятдесятий рік. Венда Дайра, тридцять п’ять років, мати двох дітей. Викрита в чаклунстві, прилюдно спалена біля покинутих кар’єрів.

– Ваша родичка? – із напускною байдужістю уточнив губернатор.

– Прабабуся Леріани Дайри.

– Леріани?

«Не панікувати!» – наказала собі Міка.

Все, більше ніяких зацькованих очей і зрадливої ​​блідості. Ляпнула не те? Крутись, вивертайся, бреши, але не показуй жаху!

– Вибачте, обмовилася. – Ввічлива посмішка, рівний тон… – Звичайно, це Лоріана Дайра. Дівчинка, яка зникла однією з перших. Втім, у заяві її матері ім’я написане нерозбірливо, тож могло звучати і як «Леріана».

Даріан усміхнувся і розвів руками, показуючи, що це пояснення цілком годиться. Коротко вибачився за такий пізній візит, побажав доброї ночі…

– Мамо, не кричи на мене! – Зачинене вікно хоч і приглушало слова, проте гучну сварку Рітти та її доньок, що прямували до крила для слуг, було чутно добре. – Ми таке бачили! Нізащо не повіриш!

– Ви у мене ремінь побачите! – пригрозила жінка. – Швидко спати!

– Не треба, – прохникала молодша з дівчаток. – Хочеш, я тобі секрет розповім?

– Це лише наш секрет! – заверещала середня. – І взагалі, нічого він її не цілував!

Вони завернули за ріг, і голоси стихли.

«Стіл зламався», – останнє, що розібрала Міка.

Ех, якщо до цього моменту в місті залишалося кілька людей, які не вірили пліткам про «ту саму», то відтепер сімейку Маріда можна не брати до уваги. Що там малі навигадують? Фантазія в них багатша, ніж у Шаллії, а виховання нема. Завтра Рітта почне коситись, як інші, й шепотітися за спиною.

– Ти ж тільки звертайся до нього поштиво, добре? Пам’ятай, ніч надворі, йти нам нікуди… Обережно, любий… Віддай каменюку, га? І постарайся не матюкатися! – долинуло з вулиці.

Губернатор теж почув підозрілу мову. Повернувся від самого порога, по-хазяйськи відчинив вікно, відсунув ґрати, взявся за віконниці…

– Він на колінах повзатиме! Навіки забуде, як руки тягнути куди не слід! Ківірська мерзота! Я ж бачив, що вона вся у синцях. Граблі, граблі… Дурні ви, баби, просто дурні! – прогримів за стіною бас Маріда.

Даріан припинив поратися зі віконницями і поспішно зачинив вікно.

– Милі у вас знайомі, – пробурмотів, криво посміхаючись. – Мої б щиро раділи моїй біді, а ваші готові кому завгодно горлянки гризти… Краще мені піти. Самі пояснюйте, хто з ким цілувався і до чого тут стіл.

Двері за ним клацнули.

«Спокійно! Марід усе зрозуміє. Тобто не факт, що зрозуміє, але вмовити його легко. Бач, надумав замахнутися на очільника Шазіліра! За таке посилають на шибеницю! А про дітей хто подбає? Дурень!» – але все одно було приємно мати справжнього друга.

Уламки тонких дощок лежали на коробці з документами нишпорок. Міка по одній витягла папки і кинула на ліжко. Заснути однаково не вдасться, то хоч можна зайнятися чимось корисним.

– Мене вразив дослід із портретом, Міловіко, – зненацька прозвучав голос Нелюда за її спиною. – Хочу провести свій.

– Налякавши мене до напівсмерті?! – Остання папка випала з рук і розсипалася на покривало. – Ви навіщо повернулися?

– Заради експерименту.

– Якого? Дійсно поцілуєте мене, щоб подивитись, як відреагує Марід? Марна затія. Він нічого не зробить.

– Чому?

– Я йому не дозволю.

– Через мене?

– Через закон.

Даріан зблід, відсахнувся наче від удару.

– Тобто ви так це собі уявляєте?

– Буду рада помилитися.

Він вискочив геть. Крикнув комусь: «Відійдіть!» і хряснув дверима.

Міка почала збирати розкидані записи. Її гризли сумніви. Так відверто і прямо вона у своїх думках розмовляла з Нелюдом. Давно хотіла заявити йому в обличчя, що закон – не найголовніше в житті, і якщо сліпо дотримуватися правил, будь готовий до самотності. Але вийшло грубо та несправедливо. Наче просто взяла, та й заліпила людині ляпас посеред розмови.

На душі стало нудотно. Піти перепросити? Начебто нема за що. Не образила, не вдарила, не обмовила. Сказала правду. А відчуття таке, ніби вивернула в лице відро бруду.

– Гей, що тут у тебе коїться? – пробасив з порога Марід. – Якщо треба, я… ​​Ну, це… Морду бити?

Міка зітхнула. Розкрила було рота, щоб запевнити: все добре, допомога не потрібна, йди звідси, доки не втратив житло і, можливо, життя. Потім передумала. Що б вона не сказала, у нього була власна, вже сформована думка. Навіщо нагнітати? Згодом сам вирішить, чи є сенс у мордобої.

– Ви ж начебто столяром колись працювали? Стіл полагодите? Заморський, дорогий… Мені за нього довіку розплачуватися.

Марід миттю повеселішав і закивав.

Пізніше за вікном пролунало: