Розділ 11.1. Експеримент

– Як же легко загнати вас у глухий кут! Треба бути стійкішою, Міловіко. Не губитися через кожну дурницю і сміливо висловлювати власну думку. Вам цей Івор Еріел видався підозрілим? Тож так і скажіть. Слова Аріали Дайри викликають більше довіри? Доведіть. Процитуйте заяву, пошліться на недбалість нишпорок, які загубили її другу частину, поставте під сумнів свідчення інших свідків, вимагайте поновлення справи! Ігри закінчилися, пані доглядачко. Вам не можна ображено надувати губи і витирати сльози щоразу, коли ви чуєте безглузді звинувачення. Звикайте до реального життя. Навколо – злочинці, заздрісники, кар’єристи, слизькі типи всіх мастей та держслужби, яким начхати на душевні муки. Думаєте, Жовта рада оцінить невинне личко? «Випалювачам» потрібні чіткі відповіді на будь-які, навіть найпідступніші питання. Їх цікавить не стільки правда, скільки достовірність. Логічне пояснення того, що логіці не піддається. Розумієте?

Прониклива мова Даріана справила на Міку подвійне враження. Спочатку вона з полегшенням перевела подих і мало не зайшлася радісним сміхом від усвідомлення того, що він сам надав їй непогане виправдання. Але напад ейфорії згас майже миттєво. Губернатор розумний, жодних сумнівів. Він аж ніяк не наївний і не схильний до благодійних поривів, тобто загнав її в пастку і показав, як звідти вибратися, з певною метою.

Збагнути б іще, з якою!

Згадка Жовтої ради теж насторожувала. Очікувалося, що доведеться аргументувати свої дії перед «випалювачами»? І якщо так, то як хто? Навряд чи архівну доглядачку викличуть як учасницю розслідування.

Тоді…

– Мене в чомусь підозрюють? – Голос зірвався на тонкий писк, і Міка закашлялася.

– Жовта рада підозрює всіх. Вас, мене, немовлят і папуг, що завчили кілька слів. Це її робота.

– Не вони. Ви.

Керрейт підійшов ближче. Кинув на підвіконня блокнот, поклав поруч малюнок, акуратно прилаштував дзеркало. Зачинив вікно, опустив фіранки й підкрутив ґніт лампи.

– В чому ви мене підозрюєте? – прозвучало наполегливіше. – В потуранні «Ліліям»? У співпраці з їхніми конкурентами? Може, в чаклунстві?

– Та ні в чому. – Даріан знизав плечима. – Хіба що в непристосованості до життя та надмірній запопадливості. Слухайте, це не моя справа, але стіл ось-ось трісне. Якщо вам подобається сидіти на чомусь високому, попросіть Шаллію дістати справжній – хай не дубовий, то хоч із берези. І ще… Я не втрачаю надії вас згадати. Кориця та ваніль – вам ці запахи ні про що не кажуть?

Залишити стільницю Міка встигла. Зробити крок убік – ні, тож коли пролунала остання фраза, знову спробувала сісти. Точніше, важко опустилася на тонку вишню – тієї миті її мало хвилювала вартість меблів.

Загрозливий тріск пролетів повз вуха, стіл, що повільно складався всередину, теж не привернув уваги.

Що сказати? Як відповісти на це нещадне запитання?

Ненависне «Згадає – не згадає?» нарешті отримало однозначну відповідь.

– Обережно!

Міка здивовано озирнулася. Чорнильниці немає й перевертатися нічому, таця з рештками вечері чекає своєї долі в кутку…

– Заснули ви, чи що?! – гаркнув губернатор. – Та що з вами таке?

Дерево остаточно розкололося.

«Він швидкий… І сильний. Вищий за мене на пів голови. Такий теплий… Стійкий… І корисний. Так, Нелюд буде мені корисний! Досить панікувати. Він готовий захищати мене, поки йому щось потрібно. Заборонений день? Чи обдаровані? З його погляду, я можу стати в нагоді в обох випадках. А він допоможе дізнатися, що сталося з Лерою. Всі у виграші… до певного часу. Особливо я. Кориця та ваніль – сильний хід. Якщо це правда… Що ж, згадати – не головне. Нехай доведе».

– Казав же, стіл цей як іграшка, – докірливо зауважив Даріан. – Ви б ще пострибали на ньому.

Здавалося, він забув, що стискає «пані доглядачку» в обіймах. Замість того, щоб скоріше виплутатися з незручної ситуації, губернатор почав міркувати про недоліки традиційних ківірських меблів – мовляв, хоч і мають чудовий вигляд, проте до навантажень не пристосовані і часом ламаються від стосу книг.

Міка слухала його слова і певною мірою відчувала подяку. Якби він відштовхнув її одразу, вона б недовго втрималася на ногах, та зараз тремтіння в колінах потроху зникало, страх поступився місцем готовності боротися, думки більше не плуталися, мозок охоче підказував відповіді на всі першочергові питання.

– Звідки в моєму будинку діти? – Руки Даріана розтиснулись, і Міка похитнулася, відчувши цілковиту свободу. – Тільки не кажіть, що ви запросили сюди всіх безпритульних міста!

Вона обернулася до відчинених навстіж (портрет затягували) дверей – надто різко, ледь не наступивши Керрейту на ногу. У дверях стирчали три зацікавлені личка.

«Шаллія розізлиться», – засмутилася Міка.

– Киш! – шикнула на дітей.

Вереск, швидкий тупіт маленьких ніжок, дорослі голоси на віддалі…

– Вони не безпритульні, – це вже адресувалося губернатору.

– Та невже? Мені стало несказанно легше, – прозвучало саркастично. –  Гаразд, залишмо домашні справи на завтра. Як щодо списку?