10.4

Різкий рух змахнув на підлогу добряче зім’ятий малюнок. Даріан підхопив його першим – швидко нахилився, ризикуючи зіткнутися лобами, і вчепився в «трофей» із явним наміром повернутися до цієї теми.

– Досить схоже, – зауважив схвально. – Шаллія бачила?

Міка вдала, що зовсім не збиралася полювати на шматок паперу, лише прибрала порошинку з рукава.

– Так, – хотілося запитати: «Яка різниця?», але позитивна відповідь викликала одну з рідкісних щирих усмішок Даріана, і різкість не зірвалася з язика.

– Зрозуміло… А я не міг збагнути, яка муха її знову вкусила. Дістанеться вам. Втім, мене інше цікавить.

– Навіщо я це писала? – Блокнот у руці Керрейта приковував погляд.

– Навіщо вам, Міловіко, малювати мене?

З такого погляду Міка на ситуацію не дивилася.

Вона ж експериментувала, хіба ні? Намагалася підтвердити здогад!

Виявилося, що приклад було обрано не найкращий. І то правда: між «ескізом людини» і «ескізом Даріана Керрейта» існувала величезна різниця. У першому випадку не довелося б червоніти, зрозумівши, що напридумувала собі економка (експертка у романтиці, хай їй грець!) і який вигляд усе це мало в очах Нелюда.

– Ось. – Міка витягла з-під столу коробку з папками і дістала портрет Леріани. – Вони схожі, – кивнула на незакінчений малюнок і грубо окреслену картинку, – бачите?

– Боюся, що ні, – губернатор раптом насторожився, у його голосі відчувалася крига. – Моя невідома родичка?

– З чого ви це взяли?! – Ось як устежити за такою логікою?

Керрейт зітхнув:

– Якщо вірити вам, ми схожі.

– Не схожі! Тобто… Я кажу не про тих, хто зображений, а про те, як зображені люди!

– Олівець і туш. Який зв’язок?

– Та ти знущаєшся?! – розлютилася Міка. – Перепрошую, пане… Ріане. Зараз поясню. Чи є в цьому будинку хоч один ваш портрет?

– Здається, сім чи вісім. Мені їх дарують на дні народження. Погодьтеся, із фантазією у чиновників дуже складно.

Вона висмикнула малюнок із пальців Даріана і швидко, не дбаючи про акуратність, домалювала вуха та волосся.

– Ходімо! Де вони висять?

– Десь у підвалі. Не на стінах же? Скажу, хай винесуть. І…

– Що?

– Я не настільки капловухий.

Через деякий час Міка отримала наочний приклад для демонстрації своєї ідеї.

Картина, написана олійними фарбами, була великою, – щоб її притягнути, знадобилися спільні зусилля Маріда та садівника.

– Забирати коли? – переводячи дух, уточнив останній. – Якщо завтра, то я піду, бо жінка лаятиметься. У-ух… Добре хоч найменшу подивитись захотіли. Не уявляю, як би ми інші витягували…

– Як затягали, так і витягли б, – обірвав його нарікання губернатор.

– Угу, і я знову розтяг би спину… Доброї ночі.

Марід потопав слідом за ним, ну а Міка вручила Керрейту дзеркало, посадила його навпроти портрета і почала пояснювати.

Відображення, полотно майстра, кострубатий малюнок – подібність між ними існувала, причому помітна. Але була одна серйозна відмінність. Той, хто дивився на портрет, говорив: «Це шазілірський губернатор». А поглянувши на малюнок, виникала думка: «Хм, щось знайоме… Хто б це міг бути? Схоже на шазілірського губернатора». І справа полягала аж ніяк не в невмінні тримати олівець чи проблемах із зап’ястям. Обличчя, намальоване «з натури», і обличчя, створене згідно з чиїмось описом, мали різний вигляд. У першому випадку митець бачив асиметрію рис і помічав дрібниці на кшталт «ліве око вічно примружене, вигин однієї брови відрізняється від вигину іншої», у другому діяв принцип «як на мене, схожість є».

– Тобто це все затівалося лише для того, щоб переконатися в справжності замальовки, зробленої п’ять років тому? – Даріан дивився чи то здивовано, чи засмучено. – Якщо мене не зраджує пам’ять, той випадок у вашу теорію не вписувався. Звідки такий ентузіазм? – Він перевернув картинку і прочитав підпис. – Лоріана Дайра… Що в ній особливого?

Відповідь на це зауваження Міка підготувала ще по обіді. Вона докладно описала муки економки через самотність у нічний час. Не забула про примару. Проігнорувала скептичне хмикання і перейшла до моменту, коли Шаллія побачила зображення Лери.

– Хочете, щоб я повірив, нібито в моїй оселі живе привид? – Губернатор похитав головою, дивуючись, як начебто розсудлива співрозмовниця зважилася на таку заяву. – І з якого дива дівчинці, яку я взагалі ніколи не бачив, витати тут? Якщо у пошуках справедливості, то їй пряма дорога до Мавка.

«Добре, що я не встигла ляпнути про помсту», – зраділа Міка.

Треба було вигадати щось інше.

– Вам хіба не цікаво, як…

– Мені цікаво, звідки архівна доглядачка настільки добре знає зниклу давним-давно дівчинку, що помічає неточності в її портреті. Між іншим, – Даріан розкрив верхню папку з ящика, – договірний чоловік жертви… Що за варварський звичай, до речі? Одружувати дітей і чекати їхнього повноліття… Маячня. Так ось, її чоловік наполягав на вражаючій схожості і лив сльози, благаючи віддати йому малюнок на згадку. – Він швидко перебрав записи і витягнув один із них. – А мати казала, що насилу впізнає свою дочку. Отже? – Папка ляснула як капкан. – Мені вже справді цікаво.