10.3

Економка витріщалася на малюнок, і на її обличчі повільно розпливалася задоволена усмішка. Шаллія ніби помолодшала років на десять: почервоніла, очі спалахнули азартом, спина гордовито випрямилася…

– Дитинко, як же я рада, що не помилилася! Ви вже не нарікайте на стару дурепу, якій скрізь змови ввижаються. Ох, тепер я розумію! Благаю, не треба соромитися! Молодь… У ваші роки я також… Та про що згадувати? Мій час минув, а ваш тільки починається. Вибачте за нескромне запитання, але ви, мабуть, і вірші пишете? Так хочеться прочитати!

– Вірш-ші? – перепитала Міка, намагаючись спиною прикрити стіл. – Навіщо?

Шаллія сплеснула руками:

– Яка скромна… Не те що ця змія з курячим мозком! Нічого, якось вам захочеться і про почуття поговорити. Тоді не забувайте: у вас є з ким поділитися таємницями.

«Невже вона знає про заборонений день та інше?!» – уперто лізло на думку.

– Я, власне, чого прийшла… Вечеря готова. – Економка щасливо хихикнула. – Сказати, щоби вам сюди принесли?

– Буду дуже вдячна.

– Ох, який же вечір видався чудовий! Стільки людей під одним дахом! Як у минулі часи. І дітки зовсім не галасливі… Чоловік цей бородатий миттю сусіда приструнив. Тож я зараз гукну Рунку. Тільки ви аркушик переверніть, – Шаллія заговорила тихіше. – Погано вийде, якщо завчасно поповзуть чутки.

Двері за нею безшумно зачинилися, в коридорі пролунав наказовий крик, що адресувався покоївці.

«Чутки, що я вмію малювати? Чи про те, що витрачаю казенний папір на розваги? Точно, мені ж треба виконувати завдання губернатора! Невже Шаллія зрозуміла, що я займаюся власними справами й ігнорую її «пана Даріана»? А, може, вона мала на увазі мою руку? Лейка я теж не послухалася… Та коли ж люди припинять висловлюватися натяками?» – беззвучно поскаржилася Міка, проте злощасний малюнок прибрала геть з очей.

Розподілити зниклих безвісти згідно з кораблями виявилося нескладно. Не надто мудруючи, вона проставила поруч із іменами жертв шазілірського прокляття «Чн», «З» та «Чв» (тобто «Чорна лілія», «Золота лілія» та «Червона лілія»), а потім розділила всіх на три групи.

І жодного осяяння не сталося. Різний вік, стать, соціальний статус… Усе різне!

Міка вирішила залишити це питання на завтра – раптом нагряне прозріння? А тим часом варто було завершити експеримент із малюванням.

Розгладити багатостраждальний аркуш, знайти записник із описом, дістати олівець… Ні, спочатку згадати, куди він подівся, а вже потім, крекчучи і всяк обзиваючи того, хто придумав столи з коротенькими ніжками, і тих, хто підсунув такий предмет інтер’єру майже до самої стіни, розтягнутися на підлозі, вдосталь пошарити в пилюці (Шаллія правду казала – покоївка тут лінива і нелякана), знайти жменю сухого листя…

– Капловухий, кхм…

Міка рвонулася вгору, забувши, що над нею – тонесенькі дошки.

Деревина голубої вишні була дорогою, але не менш твердою, ніж традиційна березова, тож ґулі на потилиці зустріч зі столом не припала до смаку. З язика ледве не зірвалися злі слова, на віях виступили сльози.

Схопивши олівець, Міка квапливо випросталась.

Слух не обдурив. Поруч справді стояв Нелюд. Тримав її записи, здивовано розглядав «портрет», задумливо морщив лоб…

– Я б так не сказала. Певне, вуха трохи відстовбурчені. Зовсім трошки.

– Тут написано – капловухий. – Він махнув блокнотом, потім мимохіть доторкнувся до свого вуха й одразу ж, ніби зніяковівши, прибрав руку. – Чорним по білому. Такого мені ніколи не казали.

– Я маю вибачитися?

– Навіщо вибачатися, Міловіко? – Даріан не здавався засмученим. – Приємно дізнатися про себе щось нове. Те, чого інші не скажуть.

– Інші?

– Ті, кого зупиняють правила. – Він несподівано посміхнувся – криво, наче через силу. – Або страх.

– Угу, одна я з усіх боків виняток, – пробурчала Міка. – Звертайтесь, якщо захочете спуститися з небес на землю. Мені не важко.

– Ви не боїтеся мене, – це звучало як твердження. – Я вже давно змирився, а ви подарували мені надію. Приємно зустріти людину, яка не втрачає розум у моїй присутності.

– В якому сенсі? – збентежено запитала вона. – Хто втрачає розум?

«Не боюся? Про що ти, заради всіх богів, говориш?! Я докладаю неймовірних зусиль, щоб просто бути поряд із тобою. Щоб не тікати! А ще ж треба розмовляти. Не забувати про міміку. Поводитися адекватно врешті-решт!» – металися сумбурні думки.

Міка сіла на стіл. Тонкі дошки прогнулись, але вона не помітила небезпеки.

«Не боюсь? Я не боюся?!» – ні про що інше думати не виходило.

На чому ґрунтувався його висновок? Невже Даріан оцінив її витримку? Маленьку Лоріану вчили приховувати емоції ще відтоді, як вона вимовила перше слово. Тоді Лора не розуміла, навіщо усміхатися, коли по щоках течуть сльози. А виявилося, що й та наука знадобилася…

– Люди, які оточують мене, – пояснив свою думку губернатор. – Більшість із них.

– Га? – На цілу фразу не вистачило сил.