10.2

***

Сказати, що Шаллія була у нестямі, – нічого не сказати. Вона верещала на покоївку, що забула змахнути пилюку з карнизів. Лаяла садівника, який обрізав якісь кущі мало не під корінь. Дорікала кухарці, що надумала приготувати вечерю на келіварійський манер – лише з овочів. Поминала недобрими словами листоношу, який не забрав сьогодні пошту. Кричала на продавця молока, що розлив цілий бідон прямо на задньому дворі. Обіцяла поскаржитися на сусіда, чиїх собак тепер неможливо вигнати з цього самого двору. Проклинала щурів, що завелися в коморі, і попелицю, яка напала на троянди. Жалілася на незрозумілу погоду: і в будинку не всидіти, і на вулиці не відпочити.

Окрему увагу економка приділила зухвалому самовпевненому мужлану, який не просто приперся у володіння губернатора з обурливою пропозицією («Чув, у вас дворецький переставився? Можу зайняти його місце»), а й притяг із собою всю родину. Вночі притяг, безсовісний! І зізнався, що дому вони не мають і йти їм нікуди – або наймайте, або доведеться ночувати десь попід тинами.

Ось що з ними робити? Вигнати? Але його дружина – вкрай приємна жінка. Хазяйновита, манерам навчена, знається на стравах і, як не дивно, розбирається в приправах. Кухарці така помічниця не завадила б. Ех, якби у поважної Рітти були рекомендації…

Наймати людей з вулиці – погане діло. Хто знає, що в них на думці? Пограбують ще, а то й приріжуть уві сні.

Щоправда, троє дітей якось не в’язалися із образом заїжджих гастролерів.

Може, повірити їм?

Але економка не збиралася здаватися так просто! Вона вчепилася в Маріда і зрештою випитала, звідки він дізнався про нібито вакантну посаду.

Підсумок розмови був несподіваним.

– У цьому домі дворецьких більше не треба! – приголомшила магістратського охоронця Шаллія.

Натомість Рітту прийняли на кухню і навіть виділили їй кімнатку в крилі для слуг – із умовою, що якщо хоч одна з її доньок промайне в хазяйській частині особняка, жінку звільнять.

Ну а Міка через своє самоуправство опинилася в немилості. Її не гнали геть, проте й колишньої прихильності економка до неї не відчувала. Складалося враження, що пані Шаллія пошкодувала про поспішне рішення запросити «пані доглядачку» в гості, проте не хотіла визнавати це вголос.

«І нехай. Я тут осідати не збиралася. Закінчу зі справами, і – до побачення», – слабенька втіха, чи не так?

У будь-якому разі не можна було залишати Маріда без допомоги. Звичайно, краще б не діяти так прямолінійно… Але малі Віра, Зара і Кора уникли притулку, і це значно важливіше, ніж суперечка з Шаллією.

Тихо прослизнути у відведену кімнату було не складно, бо ж економка знайшла на задньому дворі якісь недоліки і голосно картала за них садівника. Міка зачинила за собою двері, намагаючись не брязнути засувкою. Всередині приміщення за останні пів дня нічого не змінилося, хіба що підвіконня виблискувало чистотою та покривало було іншим – теж вишитим, але темнішим, майже чорним.

– Розподілити жертв за кораблями… Тобто із двох списків скласти третій. У-у-у… А Лейк не перебільшував – з пером я зараз не впораюсь. Гаразд, хоч подивлюсь і порівняю.

Два аркуші паперу лягли на стіл. Дати… Імена… Назви суден…

– На кого ти схожа, замазуро? Як можна так загидити нову сукню? Негайно переодягнись! І не смій більше гратися біля парадного входу! Не дай боги пан Даріан тебе побачить!

Сварка за вікном відвернула Міку від записів і змусила визирнути надвір. Рітта тягла старшу доньку стежкою, що петляла між кущами бузку, і голосила, мовляв, не дівчисько росте, а справжнє покарання: за лічені години вимазалось, як порося, рідна мати не впізнає.

«Відразу помітно, що дитина вперше у житті грається серед зелені. Начебто знаю, що це Зара, а не віриться… Сама на себе не схожа. Точно!» – з’явилася ідея: божевільна, незвичайна… втім, якщо вже на те пішло, вона нічого певного й не доводила.

Міка схопила блокнот та олівець. Зап’ястя виразило протест різким болем, але їй було начхати. Швидше, доки запал не зник! Уявити, детально описати, підібрати найпростіші слова…

І почати малювати – з шипінням через пронизливі уколи гострих голок у пальцях, із лайкою за чергову дурнувату витівку, з перервами щохвилини і відчуттям марності власних дій…

Лінії виходили нерівними і різкими, проте це не мало значення. Що ж, спочатку овал обличчя… Не ідеальний, ні… Тобто це Міка знала, що він не ідеальний! А клаптик паперу лише казав, що обличчя овальне. Адже спеціально все записала, щоб орієнтуватися на слова – не на спогади!

Схоже? Цілком.

Далі очі: глибоко посаджені, темні, великі… Не настільки великі! І брови – рівні, густі, світліші за волосся. Взагалі-то біля скронь вони злегка вигиналися, та хіба ж усний опис передасть такі деталі?

Ніс? Міка замислилася. Прямий, без пошкоджень, досить широкий як для корінного мешканця Ківіра. Останнє до уваги не брати.

Олівець пройшовся папером, залишаючи розмиті обриси. Прокляття, зовсім не схоже! Вона скривилася і додала тіней. Ну, більш-менш… Принаймні впізнати можна.

Або здогадатися.

Губи? Трохи пухкі і не по-чоловічому яскраві. Здатні посміхатися навіть тоді, коли в очах плещеться лють.