9.4

– Не хмуртеся, – мовив губернатор. – Я розумію, про що ви. Дивні бажання, так? Мені раптом захотілося потоваришувати з Ректом навіки і знизити для нього податки щонайменше вдвічі. І ця нав’язлива думка крутиться в голові, незважаючи на те, що я розумію її абсурдність. На вас подіяло так само?

– Ще скроні ниють… Як від гучних звуків. Тому я й сказала – крики…

«Невже пронесло? Він сам запропонував пояснення. Повірив? Не думаю… Я можу як завгодно ставитися до Нелюда, але він не дурень», – Міка опустила очі й постаралася зобразити нездужання.

Зважаючи на недавні події, удавання знадобилося зовсім трохи.

– Ну звісно. Міловіко, невже ви вирішили, що я підозрюю вас у чаклунстві?

Легке здивування, ретельно відміряна порція обурення, підбадьорлива усмішка, від якої хотілося перетворитись на примару… Боги, та хіба не можна ховати фальш хоч трохи старанніше?

Міка зобразила у відповідь натягнуту посмішку і першою ступила на ґанок їдальні.

Даріан дійсно вважав її однією з тих, хто називає себе обдарованими. Призначення, що не піддавалося жодній логіці, начебто достовірна теорія, Блекка, тепер ще й «Лілії» разом із їхнім власником… Кілька днів тому Міловіка Дзвінка була ніким, а зараз ішла обідати разом із губернатором. Хіба це не схоже на стрімкий злет Баміала Ректа?

«Він готовий зціпити зуби і стерпіти. Йому необхідно розібратися із забороненим днем, і мої нібито здібності мають стати в пригоді. А потім можна буде задобрити Жовту раду позаплановим вогнищем», – зрозуміла Міка, спостерігаючи, як рознощиця заграє до «шановного пана Даріана».

Стіл у кутку, єдині в усьому закладі стільці з м’якими сидіннями, нова скатертина, квіти у справжній вазі, сільничка без жодного відбитка чужих пальців, жодних черг та тупцювання по ногах. Це місце було затишним і чистим, хоч інтер’єр трохи псували міцні ґрати на невеликих вікнах та щільні фіранки, що приглушували денне світло.

Незважаючи на те, що полудень тільки-но минув, усередині приміщення горіли лампи – прості, з нерівними вогниками та нав’язливим запахом. От якби сюди яскраві, багато прикрашені світильники з «Лілій»! Може, й відвідувачів додалося б.

– Вам що? – Дівчина у накрохмаленому фартуху нарешті звернула увагу на мовчазну відвідувачку. – Звичайний набір? – Не чекаючи відповіді, вона зникла на кухні.

«У магістраті теж лампи не найкращої якості. Коптять, іскряться… Але ніхто на них не звертає уваги: ​​світять – і гаразд. Там більше оздоблення зайняті – мармурові сходи, дубові підлоги, ліпнина в таких кількостях, що мозок закипає… Може, просто не знають про технічний прогрес? Чи губернатора все влаштовує, а інші тільки й раді?» – міркувала Міка, уникаючи дивитися на свого супутника.

Потім раптом стрепенулась.

– Таж і мене все влаштовує, – задумливо промовила вголос. – Це як зі звичайними злочинами: не спійманий – не злодій. Тобто можна бути будь-ким.

– Вибачте, що?

Вона невесело засміялася.

– «Лілії». Ми знаємо, що з кораблями щось не так, а довести нічого не можемо. Суд не сприйме аргументів на кшталт «о, який неймовірний збіг». Те саме стосується і Ректа. «Здалося», «захотілося», «голова розболілася» – не докази. Відчуття до справи не підшиєш, підозрами нікого не переконаєш. Баміал – відома людина з вражаючими зв’язками. Ніхто з його покровителів не визнає, що піддавався навіянню, інакше втратить репутацію. Треба щось матеріальне. Таке, до чого не можна причепитися. Записи, листи… За стільки років хоч щось мало б накопичитись!

– А якщо ні?

– Сімдесят п’ять містян зникли. Облиште, навіть досвідчені вбивці не здатні вчинити понад сім десятків злочинів і не наслідити. Інша справа, якщо… Не має значення. Треба лиш добре пошукати.

Перед Даріаном нечутно опустилася тарілка з височенною гіркою гречаної каші, до неї приєдналася друга, третя, четверта – смажені реберця, підливка, салат… Міці дісталася широка миска, де було все те саме – недбало звалене в одну купу, та ще й перемішане, бо рознощиця стукнула посудом об стіл із такою силою, що салатне листя розлетілося по скатертині.

– Дякую, що хоч компотом не полили. – Це бавило, а не засмучувало. – У ваших конкурентів із торгової гільдії таке трапляється.

Накрохмалений фартух невдоволено скрипнув, коли дівчина з їдальні круто розвернулася й без жодного слова пішла геть.

– Договорюйте, якщо почали. – Губернатор не дивився на їжу. – Тож?..

– Не розумію, про що ви.

– Про «іншу справу». Хочете сказати, розшук покриває Ректа?

«Знала ж, що він кмітливий», – стало цікаво, наскільки далеко може зайти у своїх припущеннях Нелюд.

– Не обов’язково розшук. Баміал – публічна персона і, на мою думку, більше аферист, аніж убивця. Напевно, є хтось іще. Той, хто замітає сліди та згладжує гострі кути. Але сенс міркувати про це, якщо ми гадки не маємо, навіщо їм люди. Вік, стать, соціальний статус… Зниклі не мають нічого спільного.

– Кораблі. – Даріан ніби про щось згадав. – Потрібно розділити жертв за кораблями. Займіться цим. – Він рішуче підвівся. – Мені час побачити Мавка. І дуже вас прошу, не лізьте на рожен.