9.3

«Я маю сприяти «Ліліям»! Я не повинен дошкуляти Ректу!» – без упину кричав хтось нахабний і безцеремонний.

– Пане Керрейт, яка несподівана зустріч!

Губернатор навіть не повернувся у відповідь на привітання – стояв, ніби забувши, куди і навіщо йшов.

– Сподіваюся, ви пам’ятаєте мене? – голос Баміала сочився медом. – Ми зустрічалися на відкритті мого торгового дому. Баміал Рект до ваших послуг. Вибачте, що звертаюся прямо на вулиці, але справа вкрай термінова. У порту подейкують, що моя скромна крамничка прянощів у вас у немилості? Невже чутки не брешуть? Я справді вас чимось образив? О, прийміть мої найщиріші вибачення! Можливо, ми могли б якось вирішити це питання?

– Яке питання? – Даріан наче не помічав, що співрозмовник перебуває за його спиною.

– Щодо ймовірної контрабанди на моїх кораблях! Ось уже десять років я вірою і правдою служу коро…

– Не щодо контрабанди, а щодо карантину, – перебив Керрейт. – Запобіжні заходи встановлені в законодавчому порядку. Якщо ви справді думаєте про благо держави, то зможете виділити кілька годин на невелику перевірку. Інші власники суден поставилися до ситуації із розумінням.

– Іншим казали про кілька хвилин, а не про години!

– Інші не ходять за мною з питаннями, які не в моїй компетенції. Звертайтесь до начальника порту. Можливо, він піде вам назустріч. Або пишіть до митної контори. Але маю попередити: там не люблять, коли їх повчають.

«А ще всі мають конкретні вказівки щодо «Лілій», – подумки додала Міка.

– Отже, ви відмовляєтеся зрозуміти моє тяжке становище? – Рект здавався вкрай приголомшеним.

Невже досі всі його беззвучні накази виконувалися неухильно?

– Хіба ви бідуєте? – роздратовано кинув губернатор. – Ваш торговий дім чесно сплачує податки, і кому, як не вам, знати, наскільки вони величезні? Якщо у вас усе…

Зле сопіння стало відповіддю, легкі кроки затихли вдалині, луною прозвучало безмовне: «Поїздка коротка, треба зробити знижку…».

Міка відчула, що її потягло вперед, і не відразу зрозуміла: це Даріан підхопив її під руку в дусі романтичних парочок і стрімко прямує до їдальні.

– Я не встигаю! – обурилася вона.

– У вас є ноги, – без посмішки нагадав губернатор. – Аж дві. Скористайтеся ними, Міловіко.

– А то нічого, що ви їх ледве не зламали?

Керрейт одразу зменшив швидкість і перейшов мало не на дитячі кроки.

– Ну, – Міку кольнула совість, – не зламали ж…

– А мав би?

– Що?!

Губернатор зупинився навпроти широкої, недбало намальованої вивіски з білим гусем і жовтою куркою.

«Шазілір» – оголошував напис.

Нижче йшов список страв – традиційних, без претензії на вишуканість, зате ситних та свіжих. Чахлий квітник, майже витоптаний ногами лінивих відвідувачів (навіщо йти тротуаром, якщо можна зрізати кут?), увігнуті сходи, відчинені через задуху двері… Керрейт скривився, коли зсередини вирвалася хвиля гучного сміху.

– Жовта рада називає це чаклунством. – Йому довелося нахилитись. – А ще кажуть – обдарованість. Люди, які можуть керувати долями інших людей, трапляються дуже нечасто. Їх бояться і ненавидять, але за своєю суттю вони нічим не відрізняються від нас. Я стикався з обдарованими тричі, і мені ніколи не забути відчуття порожнечі, яке залишається після їхнього впливу. Немов частину тебе виривають навіки, і ти знаєш, що втратив щось важливе, проте не можеш зрозуміти, що саме.

– Чотири рази…

– Чотири рази?! – Його обличчя почало темніти. – Тобто ви й справді?..

– Баміал Рект, – поспішно виправилася Міка. – Саме тому я бігаю за вами вже два дні! – Зовсім не той вислів для розмови з очільником п’ятдесятитисячного міста, але її більше хвилювала безпека своєї майже вибалаканої таємниці, ніж чемність. – Вчора в «Ліліях» я спостерігала за відвідувачами і помітила, що деякі… Не всі, ясна річ! Кілька людей поводилися неадекватно, – вона складала історію, ледь помічаючи, що почасти занурюється в брехню. – Судячи зі слів Рітти… Це дружина Маріда… Не важливо! Мені здалося, що її тягло до спецій. Вона цілу годину витріщалася на якусь пряність, а потім зомліла. І поки я поралася з нею, мені… Мені теж стало погано. – У певному сенсі це було чистою правдою. – Виникли дивні бажання. Уявляєте, я раптом відчула, що просто зобов’язана щось купити! А потім…

– Потім?

– Мені трапився Баміал Рект, і це було жахливо. Як зараз. Тільки не кажіть, що його крики вас не зачепили.

– Які крики? Про тяжке становище? Та це ж нісенітниця. З якого дива мене має чіпати таке абсурдне ниття?

«Абсолютний провал», – приречено підсумувала Міка.

Вигадувала, викручувалась, недомовляла – і спіймалася так просто. Торговець лише лестив і скаржився. Чому вона вирішила, що оглушливі думки чує кожен? Напевно, інші не сприймали їх так чітко. Неясне відчуття, спонукання до дії, зміна настрою чи ставлення – Рект був обережний і навряд чи ходив би містом, свідомо грубіянячи кожному зустрічному.