9.2

– Сподіваєтеся самі все владнати? – глузливо припустив візитер. – Не вийде! Багато хто намагався. Салоша, Доронт, Орахна… Колись ці міста знала вся Келіварія, а зараз? Їх немає! І Шазілір зникне, якщо ви заважатимете.

– Зачиніть двері і не ганьбіться на весь магістрат, – сухо порадив Даріан. – Я не гірше за вас обізнаний про здібності обдарованих. Міста знищують не вони, а такі, як ви. В Орахні саме Жовта рада почала полювання на чаклунів і спровокувала різанину.

– Тож ніякої співпраці?

– Ні.

– Ти сам прибіжиш до нас, коли запахне смаленим!

– Якщо вам більше нема чого сказати, покиньте мій кабінет.

Міка не почула кроків чоловіка, що сперечався з губернатором. Невідомий виметнувся з відчинених навстіж дверей без жодного звуку – як приручений звір, що навіть у нашийнику не втратив мисливських інстинктів.

Вона посторонилася, пропускаючи його до сходів, але неввічливий відвідувач сповільнив крок і, на її подив, чемно кивнув.

– Ви сюди.

Питання чи твердження?

– Сюди.

Події минулого дня нагадали про себе, і невідомого візитера було впізнано.

– Нова доглядачка архіву.

– Доглядачка. – Міка зітхнула. – Нова.

– Не клеїться у нас розмова.

Вона звела погляд на співрозмовника:

– Як там кшикшин? Якісний? Тому що мій кшишон огидний.

– Ви ж його не купили.

– Тому й не купила.

Запало незручне мовчання. Посланець Жовтої ради нічого не говорив – і не йшов геть, та врешті нарочитий шелест паперів у кабінеті очільника Шазіліра повернув його до реальності.

– Джамон Райл. – Він дружнім жестом простягнув широку долоню. – Гадаю, мені не обійтися без вашої допомоги.

– Міка… Міловіка Дзвінка. – Пальці Міки опинилися в обережних лещатах. – Буду рада допомогти. Йдеться про архів?

Райл кивнув.

– Бачив, у вас ремонт та переїзд. Не турбуйтесь, моя справа не термінова. Мені потрібна інформація про шазілірців, яких колись судили за чаклунство.

– Звинувачення у вроках, скарги на пристріт, підозрілі виграші в азартні ігри, зваблені жонаті чоловіки? Такого добра стільки, що вам знадобиться віз.

– Ні, що ви! – заперечив співрозмовник майже з тією ж палкістю, з якою нещодавно переконував у чомусь Даріана. – Тільки справжні чаклуни. Ті, чию вину доведено. В архіві мають зберігатися справи спалених. За останні сто років їх було четверо чи п’ятеро, не більше. Це не забере багато часу. Я зайду за кілька днів, гаразд? До магістрату?

«Інтонації вже майже помітні, і це добре. Слова про багаття – не метафора, і це дуже погано. Що я маю відповісти? Повідомити, що знаю всі чотири імені напам’ять, причому одне з них належало моїй прабабусі? Хоч би самій не потрапити під підозри…» – розмірковувала Міка, вголос висловлюючи радість від знайомства і обіцяючи зробити все, що зможе, задля викорінення чаклунства.

Нарешті Райл пішов.

Міка відігнала недоречні думки на кшталт: «Зголив щетину – не впізнати», «Мундир Жовтої ради такий елегантний», «Ого, який високий!» і вдарила кісточками пальців об відчинені стулки дверей губернатора.

– Не зайняті, пане… Ріан?

– В мене обід. – Керрейт стояв біля вікна і з сумнівом поглядав на хмари, що насувалися із заходу. – Приєднайтесь?

– Ніби я маю вибір, – ляпнула Міка і відразу ж схаменулася. – Дякую за запрошення, із задоволенням ним скористаюся.

***

Магістратська їдальня розміщувалася зовсім поруч – між міським розшуком та службою у справах сиріт. Дві хвилини ходьби, і можна отримати традиційний набір страв майже за безцінь. Тут годували багатьох держслужбовців: і найнижчих рангів, і вищі чини.

Нелюд теж не гидував простими харчами. Міка знала це абсолютно точно – вона сама колись охоче заходила сюди, але після того, як помітила його втретє, почала оминати це місце.

Вона ледве встигла вийти надвір, коли знову пролунали чужі думки. Досить невиразні, напевно призначені комусь іншому, але світ ніби померк і повіяло холодом.

– «Лілії»…

– Вибачте, що?

Міка так вразилася через своє відкриття, що на мить зовсім забула про присутність Даріана.

«Треба почекати… Якщо поїду, буде погано… Я мушу залишатися на місці…» – ні, це точно адресувалося не їй.

Охоронцю? Продавцю? Візнику?

Немов на підтвердження здогадки із карети, що тільки-но під’їхала, неквапом виліз Баміал Рект. Не розплатившись, він рушив до магістрату. Візник направив коней трохи подалі від входу і зупинився на узбіччі.

– Як ви дізналися? – Губернатор здивовано насупився. – Ви знайомі з цим… емм…

– Та ні, я не про те, – заторохтіла Міка, всім серцем бажаючи уникнути небезпечної теми. – Річ у тім, що я вчора заходила до «Лілій». Тож і шукала вас. Тобто… Це ж зрозуміло, правда? Там явно щось відбувається. І, кажуть, наступного тижня очікують…