Розділ 8.1. Примара

***

Сніг давно зійшов. Про зиму дев’ятсот восьмого року від заснування Келіварії нагадували лише ранкові морози – колючі та міцні, вони перетворювали на лід кожну краплю води, що падала на землю. Огидна погода! Вдень ожеледь зникала, і стежка між колодязем і квітковою крамничкою ставала брудним місивом, по якому складно йти навіть із порожніми руками. Вранці розумні люди сюди й не потикалися, бо трохи оступишся – ніс уже розквашений.

Але Лора розуміла: скаржитися нема на що. Їжа, житло, гроші на одяг, жодної загрози притулку – це була гарна робота. Хоч важка й монотонна, та вона гарантувала дах над головою, шматок хліба і можливість врешті-решт отримати місце продавчині або (якщо дуже старатись) оформлювачки букетів.

Особливі знання та навички не вимагалися. Просто носити воду: з колодязя у величезний чан на плиті, потім окріп – у тепличні ємності, що парували, створюючи духоту для екзотичних рослин, а звідти, після охолодження, на полив у звичайні теплиці. Господиня обіцяла, що навесні, коли зовсім потеплішає, її найкраща працівниця писатиме листівки до квітів. Почерк у Лори чудовий, грамотність відмінна, влучних цитат вистачає на всі випадки життя, то чому б не пристосувати такі вміння для отримання прибутку? Букет із готовою запискою стане в пригоді не одному недорікуватому залицяльнику!

Лора бігла слизькою стежкою і уявляла своє близьке майбутнє. Столик біля вікна, гострі пера, кольорові чорнила, цупкий папір… До червоних троянд – пристрасні любовні послання, ніжним фіалкам пасуватимуть трепетні зізнання…

– Гей, люба, ти запалила моє серце!

Зупинитися й поглянути на того, хто говорив, вдалось не одразу, бо через кригу доріжка перетворилася на бугристу ковзанку.

– Тобі допомогти, лялечко?

Юнак. Середнього зросту, середньої статури, судячи з одягу – аж ніяк не середнього достатку. П’яний настільки, що ледве тримається на ногах. Стоїть біля колодязя, руки розвів, очі сфокусувати не може. Вишкіряється, наче виграв на перегонах разів п’ять поспіль, і явно не збирається пропускати дівчину до води.

– Буду дуже вдячна, – пискнула Лора, ловлячи рівновагу за допомогою важких дерев’яних відер.

Нахаба здивовано хмикнув (навряд чи очікував, що його справді попросять про допомогу), але сяк-так повернувся і зіштовхнув залізне відро вниз.

«Порветься! Треба ж потихеньку!» – Коловорот закрутився, підкоряючись руху ланцюга.

– Що тут крутити? – П’янчуга спробував ухопити ручку. – Оце?

Його ноги роз’їхались, і він упав.

Не на землю – просто на важіль, що якраз прискорив свій рух.

Округла залізяка врізалася хлопцеві під підборіддя. Він смикнувся від болю, рвонувся геть…

Наступний оберт розбив йому носа. Потім – удар у скроню, і…

Відро нарешті досягло води.

«Притримати. Завадити впасти в колодязь. Покликати когось», – Лора кинулася до потерпілого, не знаючи, що треба робити насамперед.

– Нічого я тобі не віддам, погань! – вигукнув юнак. Невиразно, бо його передні зуби валялися на каламутному льоду, але суть була зрозуміла. – На шибениці здохнеш!..

– Хіба я винна?..

Лора замовкла. Він навряд чи пам’ятав, з чого все почалося. Його пам’ять забрав хміль. Або удар по голові. Або лють. У будь-якому разі, якщо їй не потрібні проблеми, краще…

– Айрете! Ти де? Негайно повертайся до карети! Не час гратися зі мною! Ти перебрав із випивкою! Айрете!

Цей голос Лора впізнала б серед мільйонів інших. Вже майже пів року він щоночі ліниво вимовляв: «Відрубайте їй руку, та й усе». Вона не хотіла його чути! Ніколи! Якби ноги не обм’якли і можна було втекти…

– Айрете! – кроки наближались. – Що з тобою, брате?!

– Ця тварюка мене грабує! – Юнак говорив нечітко, та кожне його слово било як камінь. – Ти казав, Шазілір – мирне місто? Ха! Їм усім місце у каменоломнях!

– Хто? – Губернатор з’явився в полі зору Лори, і їй перехопило подих. – Ця дівчинка?

– Дівчинка? Ха-ха, ще пожалій її! А завтра вона проломить череп комусь іншому! На шибеницю! Таких не можна навчити!

– Суд визначить міру її покарання.

– Я твій брат! Я! Мене мало не вбили! Суд? Це наше місто!

По обличчю постраждалого юнака тонким струмком текла кров, і Лора подумала, що йому не варто було б так кричати, і зриватися з місця не треба, адже слизько, а за спиною – кам’яний колодязь…

– Заспокойся, Айрете. Якщо тобі полегшає, її повісять.

«Заспокойся, Леро. Якщо тобі полегшає, Лора залишиться без вечері», – згадалося не найщасливіше минуле.

Такі різні слова, а тон однаковий.

Байдужий.

– Слава богам, Ріане, ти нарешті зрозумів, як улаштовано світ! А то закон, закон, закон…

Невпевнений крок, широка беззуба посмішка, краплі крові на льоду…

– Не рухайся! Стій! Айрете, стій!

Повільне, мов навмисне падіння, глухий звук удару, якийсь хрускіт, затихлий стогін…