7.4

Це звучало цілком логічно. Міка не знала, що заперечити. Її бажання скоріше зникнути з цього будинку ґрунтувалося на невиразному: «Тільки б у Керрейта не було шансу мене згадати». До того ж обговорити по-справжньому важливі справи так і не вдалося.

– Я б сказала, що сьогодні не ваш день, і запитала б, навіщо ви прийшли, пане Кер…

– Ріан. Просив же без «панів» та іншої мішури.

Що ще за новини? Зменшувальне ім’я? Те, яким Даріана називають тільки Блекка Чарра і, якщо Міка правильно зрозуміла, Серіп Мавк? І чого б це, скажіть на милість? А раптом йому заманеться ще й на «ти» перейти?

Та це його персональні проблеми.

– Хоч і «Рожевий Кролик», мені байдуже.

– Надто довго.

Ну звичайно, Керрейт почув… Захотілося провалитися крізь землю. Щоки горіли вогнем, і не факт, що через недавні ляпаси. На язику крутилося ніякове: «Міка. Просто Міка. Або Мишка».

Але Міка не піддалася хвилинній слабкості.

«Пан губернатор», «Даріан Керрейт» чи «Ріан» у її думках звався зовсім інакше.

– Он там, – Керрейт кивнув убік невеликої галявини серед заростей бузку, – є альтанка. Якщо вам незручно зустрічатися з Шаллією, можна поговорити на вулиці.

«Боги, якими ж шляхами блукають його думки?» – здивувалася Міка.

Потім нагадала собі, що Нелюд безжальний у межах закону, а Баміал Рект готує черговий «проблемний» день.

Особисту ворожість краще відкинути. Все це «згадає – не згадає, а якщо згадає, то як вчинить?» звучало так по-дитячому!

За тиждень хтось із шазілірців не повернеться додому. Зникне, як сімдесят п’ять його попередників. Залишить сім’ю. Друзів. Колег. Вони ніколи не дізнаються про його долю. Зненавидять тих, хто уникнув міського «прокляття». Не зможуть говорити про Шазілір без гіркоти. А вона – «згадає – не згадає»…

«Це як ходити на роботу в холодну зимову пору. Морозно, слизько, неприємно… Увечері страшно, вранці нема сил. Але – треба», – запевнила себе Міка.

– Добре, – погодилася неохоче. – мені справді є що сказати. Па… Ріане, – його ім’я пролунало ледве чутно, – я скористаюся вашою гостинністю. Сподіваюсь, обійдеться без зачинених дверей? До речі, у мене з’явилася пропози… Ой! Ви що робите? Я можу йти своїми ногами! Щоб тебе!.. Трясця! У тебе взагалі є очі?! Гілки! Прекрасно. Для повного щастя мені тільки подряпин не вистачало.

***

Обійшлося і без замків, і без розмов. Поки Міка розривалася між необхідністю вибачитися за грубу поведінку (чого вона точно не відчувала, то це жалю) і бажанням продовжити полум’яну (нехай і обурливу з погляду етикету) промову, прибув лікар.

Торохтливий віз зупинився на задньому дворі – там, де на під’їзній доріжці не росли ні пагони акації, ні залізні прути, ні морські каменюки. Лікар заявився у вітальню із вкрай невдоволеним виглядом. Його сиве волосся розтріпалося, довгий плащ не приховував піжаму, м’які домашні капці явно побували в глибокій калюжі.

– У леді Чарри вискочив прищик? – пролунало глузливо ще з порога. – Чи, задля різноманіття, зламався ніготь?

Міка припинила складати гнівну, але ввічливу тираду і глянула уважніше на того, хто увійшов. Десь вона чула цей голос… Зовсім недавно!

Сьогодні? Серед відвідувачів архіву чи…

Точно! Перед нею стояв той самий чоловік, якого в «Ліліях» покликали до Рітти.

«Нехай тримається подалі від цього місця, і все у неї буде чудово», – приблизно таке «лікування» він призначив дружині Маріда.

З точки зору медицини порада, м’яко кажучи, дивна.

Виходить, губернатор теж користується його послугами? Чи світ просто затісний?

– Невже носик обгорів? – Лікар примружився, вишукуючи пацієнтку. – Чому ж тут тиша? Не схоже на пані Чарру. – Його погляд зупинився на Міці, що сиділа на широкому дивані й намагалась не злитися надто явно. – Ой-е-е-е… Хто це вас так?.. Грабіжники? Знавіснілий кінь? Конкурент на місце доглядача?

– На граблі наступила, – крізь зуби процідила вона.

– Скільки разів?

– Двічі. Щоб гарантовано, а то ви образилися б, що вас підняли серед ночі через дрібниці.

– Гадаю, питати, на що скаржитеся, нема сенсу?

– Чому ж? Маю довгий список. По-перше, на погоду. Дощ, вітер, п’ять хвилин сонця і знову хмарно. По-друге, на життя. Робота нудна, житло кошмарне, водопроводу немає… По-третє, на…

– Я вже зрозумів, що з вами буде весело, – перебив лікар. – Якщо є бажання жартувати, з головою все гаразд. Що там далі? Рука? О-о-о… Не вивих, але на деякий час доведеться забути про чорнило і папери. Ще щось? Гомілка? У-у-у… Перелому немає, але забиття сильне. Не виключена й тріщина… Я радив би кілька днів провести в ліжку, та кому мої поради потрібні? Ні, око не опухне. Але подряпини помітні… Кішка? А, та ж граблі! Де ви їх знайшли? У магістратській пісочниці чи на лілейній клумбі?

– А вас куди частіше викликають, пане…

– Лейк. Ксаніан Лейк.