7.2

Гладенькі плити доріжки давно вимагали уваги. Щілини між ними заполонила трава. Місцями вона розрослася настільки, що повністю приховувала каміння. Зрідка виглядали пагони сливнику – тонкі, пружні, вони навіть не ламалися під ногами. Біля самих воріт нахабно колихалася гілка акації – прямо в центрі проїжджої частини. Поряд із нею із землі стирчав залізний стрижень – мабуть, загорода для нетямущих. Більш вагома перешкода (обтесаний хвилями морський валун) лежала біля виходу і недвозначно натякала на те, що до особняка один підхід – пішки.

Про камінь Міка пам’ятала, та й його світла поверхня була помітною, а ось тонкий стрижень зовсім вилетів з голови. Акацію вона обігнула – розлаписте листя молодого паростка добре виділялося в яскравому світлі (як-не-як, квартал знаті) великого вуличного ліхтаря. Зате залізяка виявилася значно підступнішою.

«Тільки б нічого не зламати!» – і ще б визначитися, що важливіше: цілісність деревця (улюбленого деревця?) губернатора чи власних кінцівок.

Наче обійшлося. Трав’яний покрив уберіг від збитих до крові долонь і дірок на колінах, хоча нога, що зачепилася за прут, за відчуттями тріснула відразу в декількох місцях, від несподіваного болю аж виступили сльози.

Міка сяк-так сіла, доторкнулася до забитої кістки. Та ні, не перелом, і те добре. Що ж, доведеться зціпити зуби і шкутильгати в архів пішки, бо карету вже не наздогнати, а шанси, що в такий пізній час у житловому кварталі вдасться знайти іншого візника, мізерно малі.

Чи зачекати губернатора? Смішно буде, якщо він не повернеться аж до ранку. Вдвічі смішніше, якщо повернеться не один. Втричі – якщо з’явиться Блекка. До того ж економка може наскаржитися…

Проте останнє легко пояснити невдалим жартом.

Фиркання коней уже чулося майже поряд. Міка встала з тихим стогоном і вирішила все ж таки спробувати.

Крок, другий… Ноги відмовлялися слухатись. От просто тремтіли і підкошувалися, ніби їм не хотілося покидати цей двір.

Екіпаж зупинився.

Скрипнули двері, об бруківку глухо стукнули чиїсь підошви. Потім – приглушена розмова та звук, який не сплутати ні з чим, – нерівний цокіт тонких каблучків.

– Досить, Блекко! Негайно повертайся додому!

– Не вказуй, ​​що мені робити, Ріане! Сьогодні я залишусь тут! Чуєш? Я залишаюся!

– Ні. Йди назад, у карету. Зараз допоможу…

– Досить вдавати з себе татуся! Ми обидва розуміємо, чим це закінчиться!

– Ти п’яна. Поговоримо завтра.

– Я знаю, чого хочу. І я не прикидаюсь, як деякі. Ходімо! Давно настав час забути Алану. Ти хоч ще пам’ятаєш її кисле обличчя? Я – ні.

– Усьому є межа, Блекко! Ти говориш про рідну кузину! Коли отямишся, пошкодуєш про свої слова.

– Пошкодую? Я ненавиділа ту святошу всією душею! Її давно зжерли черв’яки, а вона досі мені пакостить! Чим я гірша, Ріане? Чим? Я красивіша, мій рід впливовіший, мене знають у вищому товаристві Ківіра. Я розумніша! Краща! Достойніша! І ти мені потрібен! Потрібен по-справжньому, а не тому, що батьки домовилися! Мені начхати на чутки! Я не боюся бути жінкою Нелюда! Чи тобі більше до душі повії? Такі, як ця архівна підстилка? Ні вроди, ні манер, ні принципів… І нехай! Поглянь на мене! Не шкодуй мої почуття! Я готова вбити заради тебе! Мене не злякати коханками! Коли ж ти зрозумієш, що ми створені одне для одного?

– Це каже хміль, а не ти. Їдь, Блекко. Вранці тобі буде дуже соромно.

– Між іншим, твоя обожнювана Алана теж мала таємниці. Чув про квіточки? І в неї була лампа! Та кожен її день приносив комусь нещастя! А я не така! Я піду на все заради тебе!

Метушня, жіночий вереск, сильний удар дверима, свист батога… Колеса прогриміли вулицею, крики ейрони стихли вдалині. Стало незвично тихо, лише десь за будинком «співали» жаби, надривалися цвіркуни й виводили дзвінкі трелі нічні птахи.

Залізні ворота відчинилися, пропускаючи господаря садиби.

«Кожна наша зустріч виходить все більш ніяковою», – подумки зітхнула Міка.

Вона стояла навпроти входу. Спочатку виникло бажання сховатися в кущах, але ліворуч ріс дикий колючий сливник, а за огорожею праворуч розташовувалася сторожка.

Розважати охоронців не хотілося. Досить з них Блекки. Та й із Даріаном поговорити треба. Питання «Лілій» не вирішиться саме собою, закрита справа Алланіди теж вимагала уваги.

І Лера.

Та сама Лера, інтерес до чиєї долі доведеться якось пояснювати.

«Яка різниця, сьогодні чи завтра?» – переконувала себе Міка.

До Тарендара вічно приходили мало не серед ночі – знайомі, друзі, ті, кому «дуже конфіденційно» і «тільки б конкуренти не пронюхали». Він не заперечував. Йому навіть лестила така увага.

Виявилося, різниця існувала. У магістраті в губернатора не було звички кидатися на відвідувачів, заламувати їм руки, бити по гомілках гострим носком чобота. Він нікого не збивав із ніг, не жбурляв на камінь, не намагався придушити. Не шипів: «Хто тебе найняв?» і не чекав відповіді, затискаючи співрозмовнику рота. Не давав ляпасів, не приставляв до горла ніж…