Розділ 7.1. Особняк

– Чарівний! Розумний! Веселий! Знає, як підтримати розмову! Не скупиться на компліменти. А його очі… ом-м-м… Зелені, як у казкових чаклунів! Обличчя справжнього ейрона – благородне, витончене, одразу видає шляхетний рід. А ви бачили, як елегантно він одягається? Не кожна жінка так стежить за вбранням! І ці кучері! Чорні як ніч, пружні та блискучі! Душу віддала б за такі! А голос? Глибокий, оксамитовий, проникає у саме серце! Ну хіба ж він не диво?

– Диво, – без ентузіазму погодилася Міка. – З усіх боків диво.

Вона вже другу годину сиділа на кухні особняка губернатора. Теми для розмов із економкою закінчилися давно, і тепер залишалося хіба що перемивати комусь кістки. На жаль, спільних знайомих знайшлося лише двоє. Ними, як на зло, виявилися Даріан Керрейт та Баміал Рект. Обговорювати першого було неетично і боязко, натомість про другого пані Шаллія могла теревенити нескінченно.

– Ходять чутки, він щодня тренується кілька годин поспіль! Бойові мистецтва, уявляєте? Не дивно, що Баміал такий стрункий і сильний! Коли ейрона Ронда Літта зомліла, він підхопив її однією рукою! А його ділова хватка? З ним охоче співпрацюють навіть старі віслюки з верхів торгового кварталу! Ох, як згадаю його пронизливий погляд, ноги підкошуються…

Міка такого захоплення не поділяла. Втім, вона не зізналась і в тому, що за час спілкування з кумиром шазілірок не звернула уваги ні на колір його очей, ні на одяг, ні на «шляхетне обличчя». І так вважають білою вороною… Добре хоч у цієї літньої (п’ятеро дорослих дітей, дев’ятеро онуків і двоє правнуків) жінки вистачило такту не вигукувати: «Та сама!» і не показувати на уніформу.

– Навіть тварини його слухаються! Пам’ятається, коли пес старого Мавка зірвався з повідця і кинувся на прилавки, тільки Баміал зумів його втихомирити. Тепер Серіп незадоволений, бо бійцівський собака перетворився на килимок для ніг. А хто винен? Не треба пускати тварин у пристойні місця!

«Та ж Мавк не корову привів. Деякі жінки зграю пуделів за собою тягають, і ніхто не скаржиться. А зуби у тої дрібноти теж є», – підтримувати Ректа зовсім не хотілося.

– Добре, що ви нагадали про «Лілії», пані доглядачко. Завтра неодмінно до них зайду. Кухарка нарікала, що базилік закінчується, та й у гвоздиці якісь жучки завелися. Треба терміново оновити запаси. Ех, якби пан Даріан виділяв на це трохи більше грошей! Доводиться викручуватись, розумієте? На інших постачальниках економити, меню підправляти, надбавки для слуг урізати… Так неприємно його обманювати … А що робити, коли він не знає, наскільки важлива смачна їжа?

«Поважати його думку, наприклад», – Міка взагалі припинила спроби влізти в чужі одкровення.

Їй було достатньо просто сидіти біля теплої плити, слухати співрозмовницю (іноді навіть вловлювати у її висловлюваннях сенс) і розриватися між двома бажаннями: щоб губернатор повернувся додому якнайшвидше або щоб він затримався до ранку, давши змогу уникнути неприємної розмови хоч сьогодні.

– Як вам нові фіранки? Сама шила! А оте плетене крісло – робота покійного дворецького, земля йому пухом. Не відрізнити від зробленого в майстерні, чи не так?

Поки Міка поринула у похмурі роздуми, думки Шаллії перескочили на іншу тему і діалог наче почав клеїтися.

– Дуже мило. Як живе… тобто видно, що якісна річ.

– У пана Даріана теж є захоплення! – поділилась економка таємничим шепотом. – Ви не повірите, але він любить майструвати…

– Шибениці? – вирвалося несподівано. – Вибачте… Я не мала на увазі нічого такого…

З доглянутого обличчя Шаллії враз злетів привітний вираз. Вона схрестила на грудях тонкі руки, обвиті срібними браслетами, і стиснула трохи підфарбовані губи.

– Неприємно помилятися в людях. Я була про вас кращої думки. Думала, хто, як не ви, має розуміти… А, нема про що говорити.

– Але…

– Ви така сама, як усі. Це не порок, однак у моєму будинку вам не раді. Попрошу вас піти. Пана Керрейта можете побачити завтра у магістраті.

«В моєму будинку?» – що за будинок такий, де прислуга почувається якщо не господинею, то щонайменше членом сім’ї?

Міка перестала виправдовуватися. Навіщо прикидатися, нібито Нелюд – ласкаве кошеня? Це не так. І те, що на дозвіллі він майструє шпаківні (Годівниці? Іграшки? Та яка різниця, що саме він робить?), а не розчленовує людей, її думку не змінить.

– Як скажете, – глухо відповіла економці.

Встала, вийшла через задні двері, попрямувала до воріт. Несхвальний погляд пані Шаллії свердлив спину доти, доки густі зарості бузку, що оточували під’їзну доріжку, не закрили вікон особняка.

Серце билось як шалене. Міка зупинилася, щоб перепочити і заспокоїти дихання.

Даремно вона рвонула звідти зі швидкістю природженого кур’єра. Стежкою, поміж кущами жасмину, потім газоном… А двір у Даріана немаленький – напевно, не менше головного шазілірського майдану. І це у центрі міста, де за кожен клаптик землі ейрони готові перегризти горлянку!

Вдалині почувся цокіт підков.

«Як я могла забути? Треба ж знову ловити візника! І спіймати, бо вже надто пізно для прогулянок нічним містом!» – Міка зірвалася з місця і поспішила до високої огорожі із залізних прутів, за якою виднілися міські ліхтарі.