6.3

– Хіба я повинен звітувати? – Незнайомець не стримав роздратування. – Ціна – дві сотні за відро. Це гарна угода.

«Відро? Нащо мені відро незрозуміло чого, за що треба віддати п’ять зарплат?» – подумки обурилася Міка.

А вголос промимрила:

– Вибачте… Мабуть, продавець вас неточно поінформував…

– Що?!

– Мені не треба так багато. – Вона згадала свій гаманець і посміхнулася. – Я лише спробувати.

– Що спробувати?

– Ну, дрібку. Або жменю, якщо цього року кшикшин великий.

– Га? – Співрозмовник дещо збентежився. – Дрібку… Стривайте! Ви вирішили, що я хочу продати вам кшикшин?

Стовідсоткове питання. Ну нарешті!

Потім Міка зрозуміла, що треба щось сказати. Який із можливих варіантів відповіді кращий, вона не уявляла.

– Отже, ви теж покупець?

– Ну точно не торгаш! Вибачте за незручне питання, але… Ви впевнені, що хочете придбати саме кшикшин? Може, кашшин? Чи кшашен?

«Середній мішок вміщує близько п’яти відер. Кожне коштує двісті монет. Разом – тисяча. Два роки роботи доглядачкою архіву. І він каже, нібито це – гарна ціна…» – побачити загадковий кшикшин захотілося ще більше.

– Невже кшишон? – Невідомий випромінював несхвалення.

«У списку заборонених законом рослин і речовин такого немає», – подумала Міка.

А якщо так…

– О, ви маєте рацію! Як я могла переплутати?

На його обличчі промайнула огида. Чи їй здалося? Через щетину відразу й не розбереш, усміхається він чи кривиться.

Міка чітко розрізняла його очі – світло-сірі, глибоко посаджені, незмінно примружені. Ніс теж привертав увагу – широкий, не раз ламаний, покритий свіжими подряпинами. Незнайомець був засмаглий до чорноти – або ж смаглявий від народження. Сонце перетворило його досить довге волосся на суміш вигорілих і темних пасом. Вольове підборіддя, великі вуха, прямі брови – і густа щетина, що приховала половину фізіономії. Нічого вражаючого, крім зросту. Але Міці подобалося стояти біля нього і уявляти себе маленькою тендітною… нехай не ейроною – аби не «ліхтарним стовпом».

– Сподіваюся, кшишон теж уродив, – зачепила співрозмовника.

Він промовчав. Відвернувся, неквапом відійшов подалі і витріщився на якусь дивину з глини.

У залі почали з’являтися інші люди – переважно обвішані коштовностями пані середнього віку та пихаті пани без стрічок. Коли зібралося щонайменше два десятки покупців, ударив гонг.

Міка стрепенулась. Хоч би що віщував цей звук, дійство починалося.

***

Вона дізналася багато нового. Наприклад, те, що кшикшин – бульби, сік яких незамінний під час лікування ран, а кшашен – спори отруйних грибів, що використовуються як засіб від безсоння. Кшишон виявився засушеною попелицею для знищення бородавок і, на щастя, весь дістався якійсь ейроні.

З покупками взагалі пощастило – представлені на аукціоні (а це був звичайний аукціон – не підпільне кубло) товари мали ярлик «остання партія цього місяця» і розлетілися вмить, Міці навіть не довелося приховувати своє небажання торгуватися.

Притриманий на фінал лот дістався товстуну в зимовому сюртуку, і вона разом зі всіма спустилася на перший поверх – у торговельні ряди. Її гризла досада через змарнований час. Понад годину минуло! Це ж треба… Спокусилась на загадку як… Хай буде – як Рітта, яка все ще стояла біля вітрини з рожевою половою.

Ні корисних знайомств, ні інформації про «Червону лілію», ні підозрілих подій… Вечір витрачено дарма!

До того ж…

Чекайте-но.

На краю свідомості з’явилася нечітка думка про те, що не треба поспішати до виходу, краще пройтися повз вітрини. Хіба можна побувати серед прянощів і піти з порожніми руками? Пристойні люди так не роблять. Необхідно щось вибрати. Щось дешеве? Чи один раз живемо?

«Досить божеволіти. Це просто приправи. У мене з минулого візиту лишилося пів коробки. Напевно, річ у лампах… Вони такі яскраві, що діють на психіку. Ось тільки мені хочеться якнайшвидше зникнути звідси, а інші, навпаки, злітаються на світло, як метелики», – обсмикнула себе Міка.

– Рітто, що ви робите? – запитала, підходячи до дружини Маріда. – Пізно вже.

– Думаю. – Рітта не відривала погляду від вітрини. – Не заважай.

– Хочете, допоможу?

Жінка зітхнула.

– Це складно… Якщо склянка коштує п’ять монет і в ній півтори тисячі зернят, скільки коштує десять зерен? Тридцять мідьок? Три? Чи триста?

– Гадки не маю. Купіть щось інше, гаразд?

«Мені потрібні ці неповторні лусочки. Вони зроблять мене щасливою і впевненою в собі. Без них моє життя буде нудним і безглуздим», – промайнула дивна ідея.

Міка відскочила від Рітти і з жахом озирнулася.

«Це не мої думки!» – хотілося закричати на всю горлянку.