6.3

– Хіба я повинен звітувати? – Незнайомець не стримував роздратування. – Ціна – дві сотні за відро. Це гарна угода.

«Відро? Нащо мені відро незрозуміло чого, за що треба віддати п’ять зарплат?» – подумки обурилася Міка.

А вголос промимрила:

– Вибачте… Мабуть, продавець вас неточно поінформував…

– Що?!

– Мені не треба так багато. – Вона згадала свій гаманець і посміхнулася. – Я лише спробувати.

– Що спробувати?

– Ну, дрібку. Або жменю, якщо цього року кшикшин великий.

– Га? – Співрозмовник дещо збентежився. – Дрібку… Стривайте! Ви вирішили, що я хочу продати вам кшикшин?

Стовідсоткове питання. Ну нарешті!

Потім Міка зрозуміла, що треба щось сказати. Який із можливих варіантів відповіді кращий, вона не уявляла.

– Отже, ви теж покупець?

– Таж точно не торгаш! Вибачте за незручне питання, але… Ви впевнені, що хочете придбати саме кшикшин? Може, кашшин? Чи кшашен?

«Середній мішок вміщує близько п’яти відер. Кожне коштує двісті монет. Разом – тисяча. Два роки роботи доглядачкою архіву. І він каже, нібито це – гарна ціна…» – побачити загадковий кшикшин захотілося ще більше.

– Невже кшишон? – Невідомий випромінював несхвалення.

«У списку заборонених законом рослин і речовин такого немає», – подумала Міка.

А якщо так…

– О, ви маєте рацію! Як я могла переплутати?

На його обличчі промайнула огида. Чи їй здалося? Через щетину відразу й не розбереш, усміхається він чи кривиться.

Міка чітко розрізняла його очі – світло-сірі, глибоко посаджені, незмінно примружені. Ніс теж привертав увагу – широкий, не раз ламаний, покритий свіжими подряпинами. Незнайомець був засмаглий до чорноти – або ж смаглявий від народження. Сонце перетворило його досить довге волосся на суміш вигорілих і темних пасм. Вольове підборіддя, великі вуха, прямі брови – і густа щетина, що приховала половину фізіономії. Нічого вражаючого, крім зросту. Але Міці подобалося стояти біля нього і уявляти себе маленькою тендітною… нехай не ейроною – аби не «ліхтарним стовпом».

– Сподіваюся, кшишон теж уродив, – зачепила співрозмовника.

Він промовчав. Відвернувся, неквапом відійшов подалі і витріщився на якусь дивину з глини.

У залі почали з’являтися інші люди – переважно обвішані коштовностями пані середнього віку та пихаті пани без стрічок. Коли зібралося щонайменше два десятки людей, ударив гонг.

Міка стрепенулась. Хоч би що віщував цей звук, дійство починалося.

***

Вона дізналася багато нового. Наприклад, те, що кшикшин – бульби, сік яких незамінний під час лікування ран, а кшашен – спори отруйних грибів, що використовуються як засіб від безсоння. Кшишон виявився засушеною попелицею для знищення бородавок і, на щастя, весь дістався якійсь ейроні.

З покупками взагалі пощастило – представлені на аукціоні (а це був звичайний аукціон – не підпільне кубло) товари мали ярлик «остання партія цього місяця» і розлетілися вмить, Міці навіть не довелося приховувати своє небажання торгуватися.

Притриманий на фінал лот дістався товстуну в зимовому сюртуку, і вона разом зі всіма спустилася на перший поверх – у торговельні ряди. Її гризла досада через змарнований час. Понад годину минуло! Це ж треба таке… Спокусилась на загадку як… Хай буде – як Рітта, яка все ще стояла біля вітрини з рожевою половою.

Ні корисних знайомств, ні інформації про «Червону лілію», ні підозрілих подій… Вечір витрачено дарма!

До того ж…

Чекайте-но.

На краю свідомості з’явилася нечітка думка про те, що не треба поспішати до виходу, краще пройтися повз вітрини. Хіба можна побувати серед прянощів і піти з порожніми руками? Пристойні люди так не роблять. Необхідно щось вибрати. Щось дешеве? Чи один раз живемо?

«Досить божеволіти. Це просто приправи. У мене з минулого візиту пів коробки лишилося. Напевно, річ у лампах… Вони такі яскраві, що діють на психіку. Ось тільки мені хочеться якнайшвидше зникнути звідси, а інші, навпаки, злітаються на світло, як метелики», – обсмикнула себе Міка.

– Рітто, що ви робите? – запитала, підходячи до дружини Маріда. – Пізно вже.

– Думаю. – Рітта не відривала погляду від вітрини. – Не заважай.

– Хочете, допоможу?

Жінка зітхнула.

– Це складно… Якщо склянка коштує п’ять монет і в ній півтори тисячі зернят, скільки коштує десять зерен? Тридцять мідьок? Три? Чи триста?

– Гадки не маю. Купіть щось інше, гаразд?

«Мені потрібні ці чарівні лусочки. Вони зроблять мене щасливою і впевненою в собі. Без них моє життя буде нудним і безглуздим», – промайнула дивна ідея.

Міка відскочила від Рітти і з жахом озирнулася.

«Це не мої думки!» – хотілося закричати на всю горлянку.