6.2

***

Візник скептично оглянув розкішний фасад торгового дому, приділивши особливу увагу вікнам на пів стіни, обертовим дверям і химерній ліпнині над входом до будівлі. Потім перевів погляд на своїх недавніх пасажирок і посміхнувся:

– П’ять хвилин? Ну-ну… Я вам що, хлопчик? Казок не розказуйте! Звідти часом ейрон чоловіки за волосся витягають, а ви кажете – п’ять хвилин! Ні, не чекатиму, і не просіть!

– А за гроші? – уточнила Міка.

– Наче у вас хоч мідяк залишиться! Але якщо заплатите наперед…

– Ти зникнеш тої ж миті, шахраю! – вигукнула Рітта. – Знаємо ми таких розумних! Їдь, без твоєї колимаги обійдемося!

Візник прикрикнув на коней, і екіпаж, гуркочучи, покотив удалечінь.

– Не бійся, мала, тут можна знайти транспорт у будь-який час.

Міка скривилася. «Мала», ех… Неважливо, що дружина Маріда старша всього років на десять. У неї є чоловік і діти, отже – вона доросла, а всі інші… Навіть Нелюда Рітта в побуті іменувала «магістратським хлопчаком». І начхати, що цей «хлопчак» угробив більше людей, ніж який-небудь маніяк із детективних книг.

Вони тільки-но встигли зайти всередину просторого, яскраво освітленого приміщення, коли їх помітив настирливий продавець. Підбіг, радісно вищирив зуби, почав вимовляти стандартне привітання… Зустрівся поглядом зі Мікою та й застиг стовпом.

– Я ж обіцяла прийти, – дружньо нагадала вона. – Чула, у вас розпродаж? Ті грибочки лишилися?

Хлопець стійко (нехай і з заїканням) закінчив промову. Повідомив, що, на жаль, грибочки давно розібрали, але якщо пані бажає, він може запропонувати грибну траву. Ефект той самий, а коштує втричі дешевше. Чи вона прийшла по щось особливе?

Останнє прозвучало зовсім тихо, і Міка припустила, що їй намагаються нав’язати якусь заборонену погань, що дарує насолоду, поки не зводить з розуму.

Сутінки ще не настали, проте навколо горіли лампи – начебто олійні, але характерного запаху не відчувалось. Ідеально рівне полум’я, ніякої кіптяви або іскріння, ґніт однакової довжини – просто витвори мистецтва, а не життєво необхідна деталь інтер’єру.

Стелажі та вітрини були добре відполіровані, без слідів пилу та смітинок. Підлога – дерев’яна, проте в ній не таїлося жодної скрипучої дошки. Великі вікна виблискували чистотою, висока стеля та широкі проходи додавали простору, на кожній дрібниці висіли акуратні цінники. Жодних сумнівів, оздобленню тут приділяли не менше уваги, ніж товарам.

Єдине, що дратувало, – занадто інтенсивне освітлення, через яке пекло очі й починала боліти голова.

– Угу, ось тільки «чогось особливого» мені зараз і не вистачає, – пробурмотіла Міка, косячись на всі боки.

Продавець іронії не помітив. Він швиденько направив Рітту до підозрілого рожевого лушпиння і пообіцяв «пані покупчині» найексклюзивніший товар.

«Дякую, що хоч не «пані доглядачці»… Слава богам, сюди моя слава поки не дісталася», – промайнула обнадійлива думка.

Потім Міка побачила в одному з вікон своє ледь помітне (і незвичне, чесно кажучи) відображення і зрозуміла: відтепер вона сама є джерелом пліток.

Її провели на другий поверх, у велику залу, заповнену чудернацькими заморськими дивовижами. Грубі дерев’яні статуї, міфічні страшидла з міді, вапнякові брили з написами чужою мовою, глиняне начиння незвичної форми, примітивна зброя на кшталт кістяних ножів та списів із кам’яними наконечниками, прикраси з черепашок та сушених плодів – тут усьому знайшлося місце.

Міка переходила від предмета до предмета, почуваючись дитиною в крамниці іграшок. Кожна дрібниця розпалювала цікавість: і розмальовані гарбузи з трав’яним волоссям, і намисто з чиїхось ікл, і незрозуміле (начебто кухонне) приладдя з порожніх трубочок, і смішні головні убори, і безліч інших дивин.

Вона так захопилася, що й не помітила, коли з’явився…

Справді, хто?

Напевне, один із управителів торгового дому.

– Кхе-кхе, – долинуло від дверей.

Міка припинила споглядати опудало пітона (може, того самого, поцупленого п’ятдесят років тому?) й обернулася на звук.

З губ ледь не зірвався вигук здивування.

«Ось чоловік, поряд із яким жодна жінка не почуватиметься «ліхтарним стовпом у спідниці», – сяйнула несуттєва в цій ситуації думка.

Потім Міка згадала, де перебуває, і викинула дурниці з голови.

– Кумедні речі, – за тоном незнайомця було незрозуміло, запитує він чи стверджує.

– Так, незвичайні, – про всяк випадок погодилася вона.

– Із Сонного узбережжя, – і знову жодних інтонацій.

– Сонне узбережжя – дивовижне місце, – відповіла Міка, аби не мовчати.

– Мало досліджена територія. Землеробство там розвинене.

«Та з цим суб’єктом треба спілкуватися лише письмово! Чи попросити його закінчувати речення розділовими знаками? Наприклад: «Землеробство там розвинене крапка», «Землеробство там розвинене знак питання»! Тому що я не розумію, що він від мене хоче!» – Міка посміхнулася своєю «начхати, що ситуація дивна, я однаково вас поважаю» посмішкою і вимовила нейтральне: