5.4

– Ось, на дні завалялося, – сказав черговий, що повернувся досить швидко. – Гарненька. Скільки ж їй років було? На вигляд – просто дитина.

– Чотирнадцять, – глухо відповіла Міка. – Всього чотирнадцять.

Вона ще раз перечитала зім’яту писульку – останній документ із матеріалів справи. Розпорядження старшого слідчого Улора Кетти щодо створення двох копій звіту: однієї для Аріали Дайри, другої – для ейрона Івора Еріела, чоловіка можливої жертви.

– А ти… звідки ви знаєте? – здивувався чоловік з розшуку.

– Із рапорту. – Папка закрилася з легким шарудінням. – Звідки ж іще?

– А-а-а…

Судячи з розчарованого тону, він хотів би, щоб співрозмовниця пояснила свою поінформованість якось інакше. Наприклад, ясновидінням, бесідою з духами чи особистим знайомством зі зниклою. Тоді нова плітка про «ту саму» звучала б цікавіше.

– Малюнок, будь ласка, – нагадала Міка. – Цю справу я візьму із собою. Вона закрита, тому проблем не буде.

Її запевнили, що, згідно з розпорядженням пана Мавка, пані доглядачці дозволено виносити з архіву будь-які документи, крім секретних.

«Тоді якого морського демона я кілька годин поспіль робила виписки?» – ледь не огризнулася вона.

Потім зрозуміла, що скандал ні до чого. Сама винна – не запитала одразу. І взагалі, час звикати до свого нинішнього становища і сприймати його як належне.

– В такому разі мені потрібні матеріали щодо Соммера Леондара. Всі. І папка ейрони Алланіди Франни.

Справа про вбивство з необережності (другий день місяця Ялини дев’ятсот дванадцятого року) знайшлася швидко. З ейроною не пощастило – її коробка виявилася порожньою.

– Уточніть у пана Мавка, – порадив черговий, потягаючись так, що аж хрускали суглоби. – Він особисто розслідував зникнення нареченої губернатора.

«Неодмінно. І уточню, і прокляну себе за те, що лізу в життя Нелюда», – Міка коротко попрощалася і вийшла на вулицю.

Смеркало. Вітер затих, повітря наповнилося запахом моря, почав мрячити дощ. Вона міцніше стиснула дві винесені з архіву папки: товсту, що розповідала про зовсім незнайому їй людину, і тонку – ту, на якій лежав грубий малюнок рідного обличчя.

Слухняна, довірлива Лера… Хтось із писарів перебрехав лише одну літеру в її імені, і вона перетворилася на бунтівну Лору. Якби не випадок, Міка ніколи не дізналася б про долю сестри й далі зневажала б батьків за малодушність.

Нехай вони не були по-справжньому близькі, та біль утрати не ставав меншим.

Леріана, Леронька, Лера… Улюблена донька, дружина ейрона, жертва злочину… Вона зникла через тиждень після відплиття «Чорної лілії». Це не вписувалось у теорію. Так, хоч серце й розривалося від гіркоти, Міка пам’ятала про заборонений день! Адже якщо не забивати голову сторонніми справами, легко з’їхати з глузду.

Минуло сім років… Сім довгих, одиноких, переповнених сумнівами та печаллю років! Міка багато разів намагалася дізнатись, як живе її сім’я, але незмінно зупинялася. Не час. Рознощицю булочок поважна Аріала і на поріг не пустить, до робітниці архіву й не привітається. Та й прокляття, про яке згадував батько, начебто діяло. А раптом він виконає погрозу?

«Колись у майбутньому», – переконувала себе Міка.

Щойно життя налагодиться. Тоді й мати не озлиться, і сестра, що стала ейроною, не відвертатиме ніс. А доти – працювати, не покладаючи рук, і уявляти потьмянілі в пам’яті обличчя.

«Навіщо ти пішла до кар’єрів, сестричко?» – знову і знову рвало душу гірке запитання.

Здавалося немислимим, щоб обережна Лера, яка до вереску боялася привидів, вирушила на прогулянку в таке сумнівне місце. Але ж люди бачили її! Бачили, як вона йшла набережною. Запам’ятали її одяг. Навіть портрет намалювали! Жодних сумнівів – ішлося саме про неї.

Точно! Міка завмерла біля воріт магістрату, не помічаючи, що дощ посилився. «Маячня» раптом перетворилася на «жодних сумнівів», і тепер таких справ стало кілька.

Леріана Дайра, що зникла в неправильний день і в неправильному місці дванадцятого числа місяця Черемхи дев’ятсот дев’ятого року і яку шукали не надто активно.

Алланіда Франна, що згинула п’ятого дня місяця Ялини дев’ятсот дванадцятого року (знову-таки у невідповідний день) і яку розшукували так завзято, що чутки про це досягли Ківіра.

І Соммер Леондар – візник, що другого числа місяця Ялини дев’ятсот дванадцятого року (потрібний день!) переїхав квіткарку і, аби замести сліди, скинув її тіло в море. Те, що він незабаром заявився до міського розшуку і зізнався у скоєному, нишпорок не спантеличило.

Холодна крапля впала за комір.

Міка стрепенулася. Кивнула магістратським охоронцям, збігла вгору сходами, зайшла до приймальні…

Не звертаючи уваги на косі погляди, поцікавилася, чи на місці губернатор. Дізналася, що його нема. Вдала, нібито шепіт «та сама» і «як її земля носить» стосувався когось іншого. Мирно кинула: «До зустрічі!» і, лише опинившись біля старого облізлого архіву, змогла заспокоїтись.

Робочий день закінчився. Тепер плітки не страшні до ранку, а гіркі думки можна заглушити роботою. А от завтра… Нікуди не дінешся – завтра доведеться поговорити з Даріаном.