5.3

***

– Добрий день. Мене звуть Міловіка Дзвінка. На моє ім’я має бути виписана перепустка до архіву шазілірського розшуку. Будь ласка, перевірте.

Молодий веснянкуватий службовець у приймальні міської варти не поспішав виконувати прохання. Його темні виразні очі ледь не вилізли на широкий лоб ще тої миті, коли Міка опинилася в полі зору, і відтоді він витріщався на неї не менше п’яти хвилин.

– Перепустка. В архів, – нагадала вона. – Дзвінка.

Жодної реакції, хіба що із застиглого в руці пера зірвалася чорнильна крапля і розповзлася прямо посеред якогось рапорту.

– Міловіка Дзвінка, нова доглядачка архіву. Пан Мавк залишив для мене перепустку? – Міка спробувала повернути отетерілого служаку до тями згадкою імені його начальника. – Серіп Мавк! Перепустка! Дзвінка!

Начебто подіяло. Нишпорка сфокусував погляд на столі, пом’янув чорнильну пляму недобрим словом, трохи посмикався, хапаючись одразу за кілька справ, та врешті зазирнув у картотеку і витяг звідти клаптик нерівно відірваного зеленого паперу.

– Тримай… те.

На довгоочікуваному аркушику красувався великий напис: «Міловіка» і довгий підпис, прикрашений завитками.

– Ліворуч, униз сходами, правий коридор, праві сходи, прямо і…

«Або вийдіть назовні і зайдіть з іншого боку», – подумки доповнила рекомендації Міка.

Вона ніколи не навідувалась до розшуку, але міський архів зберігав плани всіх будівель Старого міста, а тому розібратися, що й до чого, було не складно.

До записів її пустили без зайвих запитань. Насуплений черговий навіть на перепустку не глянув – пробурмотів собі під кривий ніс: «А, та сама» і з натугою відімкнув масивні дубові двері, оббиті залізними пластинками.

Засвітив лампу худими тремтячими пальцями. Табуреточку приніс, зачіпаючи нею всі гострі кути. І стояв над душею, поки «пані доглядачка» вибирала папки.

Вона знала, що шукати. Десять дат – її дат. Дні, які могли б стати забороненими, але їх вважали звичайними.

Зведення, скарги, звіти… У трьох випадках запитань не виникло. Юна наречена (примітка – «втекла з дому»), актриса («виїхала з покровителем») і старий чоловік («загубився, імовірно – вбитий із метою пограбування») зникли несподівано і в потрібний час.

Ще п’ять були досить туманні: жебрачка кілька днів не з’являлася біля храму; нянька втратила немовля; мандрівник не розплатився за готель і залишив усі свої речі; на причалі знайшли порожню карету без ознак візника; покоївка зникла разом із дорогими сукнями, які несла до пральні.

Ну а два… Міка переглянула необхідні місяці вздовж і впоперек, але не виявила жодного вірогідного варіанту. Щоправда, одна кримінальна подія здавалась обнадійливою в плані термінів, проте її винуватець уже відбував довічне ув’язнення в кар’єрах. Вбивство з необережності, щиросерде зізнання, гучне каяття і так далі… Ні до чого не причепишся.

Але Міка все ж відклала папку з цією справою убік. У ній ідеально сходилися кінці з кінцями – не злочин, а мрія детектива. І вона їй не подобалася. Просто не подобалася. Так може не подобатися квітка, погода чи людина – без особливої ​​причини, лише тому, що «не моє».

А ось остання дата стала справжнім головним болем. Місяць Черемхи дев’ятсот дев’ятого року від заснування Келіварії видався настільки спокійним, що єдиним записом про нього була та сама «маячня», на яку Міка взагалі не зважала.

Ні вбивств, ні викрадень, ні зникнень. «Чорна лілія» простояла в порту з другого до четвертого дня, і нічого не сталося. А за тиждень на стіл Серіпу Мавку лягла заява від шановної Аріали Дайри про зникнення її дочки Лоріани.

Тієї самої дочки, яку вигнали з дому за два роки до цього.

Жодних сумнівів: її поспішили оголосити зниклою безвісти, щоб уникнути пересудів про те, чому нібито пансіонерка не повертається додому після досягнення шістнадцяти років.

«Прогулювалася набережною… бачили, як прямувала до старих кар’єрів… відсутня добу…» – Міка читала побляклі від часу рядки звіту і не відчувала нічого, крім розчарування.

Навіщо ж так явно вказувати на розв’язку? Можна було обставити все набагато правдоподібніше! А кар’єри?.. Аж смішно. Не дивно, що справу закрили, і спливла вона лише тому, що того місяця не трапилося інших подій.

«Зріст нижче середнього, тендітна статура, волосся світле…» – безпристрасно повідомляв документ.

Хотілося розірвати його на шматки. Яке ще світле волосся, яка тендітна статура? Вони там з глузду з’їхали? Так боялися, що нишпорки можуть взятися за розшук блудної доньки, що навіть її зовнішність змінили? Зріст нижче середнього, це ж треба!

Стало прикро до сліз. І за себе, недостойну уваги, і за сестру, що якраз підходила під опис, і за невідомих шукачів, які витрачали час на пошуки Лоріани Дайри.

– На звороті теж є, – підказав черговий, шмигаючи носом. – У ті часи папір економили.

Сторінка перевернулася з легким шерехом.

Список опитаних… Міка дивилася на зовсім незнайомі імена, і їй здавалося, це все не про неї. Якісь люди мало не у хвилинах розписували її шлях до кар’єрів, пригадували деталі на кшталт срібної шпильки у волоссі і туфель на високих підборах, хтось зумів по пам’яті намалювати портрет зниклої… Малюнок, якщо вірити звіту, додавався, але в папці його не виявилося.