Розділ 5.1. Сестра

Необхідність обзавестися одягом, що відповідав би посаді доглядача, привела Міку в державну майстерню – невелику, досить захаращену будову, розташовану неподалік магістрату.

Тут їй не зраділи. Створювалося враження, що тутешні мешканці недолюблюють клієнтів і вважають їх прикрою перешкодою для своєї роботи.

– Уніформа? Яка ще уніформа? – Невисокий худий чоловік середнього віку ледве стримував обурення. – Вперше про таке чую!

– Але каталог…

– Каталог? Який ще каталог? Та я зроду тут каталогів не бачив!

– Але губернатор…

– Губернатор? Який ще губерна… кхе-кхе… Кажете, розпорядження пана Даріана? – Він нарешті припинив сортувати ґудзики на вітрині і зволив повернутися до відвідувачки обличчям. – Із цього й треба було починати. Для кого костюм? Зараз подивимося, підберемо… Мірки принесли?

Міці спало на думку, що простіше самостійно пошити щось досить похмуре, ніж витрачати час на балаканину, яка нічим, крім образ, не закінчиться.

– Для мене, – сказала вона приречено. – Уніформа архівного доглядача. І стрічка.

– Стрічка? Яка ще стрічка? – за звичкою почав перепитувати кравець. – У нас нема нія…

Він замовк на півслові і впав на крихітний табурет, що ледве виглядав з-за прилавка. Дошки підлоги рипнули, протестуючи проти такого поводження. Стелаж за його спиною хитнувся, акуратно розділені ґудзики повернулися до первісного хаосу.

– Жареє! – Невиразний голос майстра перетворився на пронизливий вереск. – Ходи-но сюди!

Фіранки в одному з кутків майстерні ворухнулися, за ними майнув прохід у суміжне приміщення.

– Навіщо? – долинуло звідти незадоволене бурчання, потім у складках тканини з’явилося помітно нафарбоване молоде обличчя в обрамленні вогняно-рудих кучерів. – Жодних розписок, тільки готівка!

– Та не в тому річ!

Кравчиня, що була років на п’ять старша за саму Міку, побачила відвідувачку і повеселішала.

– А, мірки зняти? Заходьте! – люб’язно відсмикнула фіранку. – І більше не кричи так, тату, я не глуха!

– Це – та сама, – напівпошепки повідомив кравець.

– Хто? Ейрона Блекка Чарра? Ласкаво просимо, ейро…

– Та. Та сама, – з натиском повторив він.

– О-о-о! – Очі рудої дівчини полізли на лоб, щедро припудрені щоки розчервонілися. – Та сама?! Пані доглядачка!

«Тільки не тікати», – наказала собі Міка.

У жодному разі не можна показувати, як сильно дратує така нездорова увага. «Пані доглядачка» – не двоголова вівця в кунсткамері і може постояти за себе. Плітки дійшли і сюди? Начхати! Від того, що люди люблять плескати язиками, сувій із призначенням не розсиплеться порохом!

– Як же я рада з вами познайомитися! – вигукнула Жарея, швидким рухом скидаючи картатий фартух і обсмикуючи тонку сукню з короткими рукавами. – Ви – моя нова героїня! Заходьте. – Вона відступила на крок, пропускаючи Міку до сусідньої кімнати. – Тату, не смій більше так робити! Твої слова можна зрозуміти по-різному!

Кравець пробурмотів щось нечітке, але аж ніяк не схоже на вибачення.

– Сам такий! – відрізала його дочка і з силою смикнула фіранку. – Ось у дівчину хтось повірив, і її мрія здійснилась! А ти в мене не віриш! Сюди, будь ласка, – це вже адресувалося відвідувачці. – Будьте ласкаві, до вікна. Вирішили придбати нові вбрання? І правильно! Вам тепер потрібен яскравий одяг. Такий, щоб усі ахнули! Та-ату! Червоний шовк залишився? Вам я охоче зроблю знижку, пані доглядачко. Навіть можу оформити на виплат!

Різнобарвні рулони тканин, нагромаджені в кутку підсобки, нагадали Міці інший час. Тоді вона не мала ні практичного повсякденного одягу, ні щільних спідниць для пікніків, ні перешитих старих сукенок для роботи в саду. Лише мережива та бантики, від яких часом аж нудило…

Вона хитнула головою, відганяючи нав’язливі спогади, і пояснила, за чим прийшла.

Темно-руді брови Жареї піднялися вгору.

«Уніформа? Для жінки? А щось таке взагалі існує?» – судячи зі спантеличеного вигляду, приблизно в цьому напрямі текли її думки.

Але Жарея не поспішала їх висловлювати. Дивилася кудись крізь клієнтку, і складки на її чолі повільно розгладжувалися.

– Напевно, це здасться вам блюзнірством…

Договорити їй не вдалося.

Дзенькнув дзвіночок над входом, приміщення заволокло густим нудотно-солодким ароматом парфумів, під ногами майстра, що підхопився для вітання, скрипнули мостини.

– Моє замовлення готове? – запитав мелодійний жіночий голос у відповідь на слова кравця: «Добридень, пані». – Поспіши, неробо! Заодно неси сюди малюнки. Каталог, чуєш?! Вбрання покоївки, куховарки, прислужниці богів, няньки, доглядальниці… Ні, куховарка не підійде. Давай-но все довге, темне, мішкувате і закрите. Швидше! У мене за п’ять годин бал, а я тут час марную!

– Прошу, пані Блекко…

– Чарра! Пані Чарра! Скільки можна повторювати? Тут Келіварія і звертатися треба по-келіварійськи. О, боги… Хто так пакує сукні? Та тебе стратити за це мало, старий ти пень! Дивися! Пом’ялось! Як я тепер це одягну? Плачу тільки половину, і дякуй, що не чверть!