4.3

Її привабив порт. Там були заїзди і забігайлівки, великий ринок, різні майстерні – і безліч безпритульних, які захопили всі хлібні місця. Єдиний плюс цієї території – те, що на нічийних дітей ніхто не звертав уваги. Їх не відловлювали, як диких тварин, не приманювали безкоштовною їжею й не відвозили до притулків – вони існували власними силами, немов окремий прошарок суспільства.

«Голодно, зате безпечно», – думала Лора, розділяючи черству булку на шість крихітних частин: її тижневе харчування.

Потім монети скінчилися.

Вона не уявляла, що робити далі. Йти звідси не хотілося через відсутність контролю над безпритульними, залишитися означало або жебракувати, або красти. Але перше здавалося ганебним, друге – небезпечним.

Три дні без їжі підхльоснули її рішучість. Лора як могла почистила свою єдину сукню, начепила посмішку і вирушила на ринок. Вона ходила між прилавками, переповненими різними наїдками, і мріяла, щоб хтось помітив її голодний погляд і дозволив узяти хоч гнилувату редьку.

– Новенька? – Її схопили за рукав і потягли кудись убік. – Не дивись так, новенька! Торговці – народ поганий, запідозрять щось – миттю копняка отримаєш.

– Та я тільки… – Лора глянула на свого «викрадача» і здивувалася, бо поряд із нею стояв худий замурзаний хлопчик років на п’ять молодший.

– Всі ми тут «тільки», – блиснув щербатими зубами він. – Ти сирота? На вигляд пристойна. З притулку втекла?

– З дому. Вигнали, – вона вперше промовила це вголос.

– Брешеш! Із дому не виганяють! – переконано заявив хлопчик. – Не хочеш казати – твоя справа. Давно не їла?

– Три дні, – Лора не розуміла, яка йому різниця, але відповідала ввічливо, як звикла.

– А таке враження, наче роками живеш надголодь. Гаразд, не ображайся! Сьогодні я тебе нагодую, а ти, коли гроші заведуться, згадаєш про мене, добре?

Він змовницьки підморгнув і розповів місцеву хитрість.

Кожен перший, десятий і двадцятий день місяця губернатор роздавав їжу для незаможних. Безпритульні до возів із продуктами не підходили – адже відомо, що старий мріяв запхати їх усіх у сирітські будинки заради їхнього ж світлого майбутнього. Але якщо є хтось, хто зійде за дорослого, то проблем не буде.

Хлопчик десь вкрав смугасту хустку і наказав (як же смішно звучав наказ із його вуст!) пов’язати голову на кшталт жінок із рибальського кварталу. Заборонив посміхатися (начебто в Лори був настрій скалити зуби). Відлучився на мить, а коли повернувся, сяяв чистим обличчям і новою сорочкою, в якій легко впізнавалася вивернута стара. Порадив називати його «братиком», бо в «синочка» ніхто не повірить, незважаючи на хустку.

Біля магістратських возів зібрався величезний натовп, недбало розділений на кілька черг. Люди лаяли зухвальців, що рвалися вперед, матюкали щасливчиків, які встигли отримати свою порцію їжі, проклинали тих, хто ніколи не пікся на сонці, чекаючи подачку… На Лору та її малого супутника взагалі не звернули уваги – подумаєш, іще одна пошарпана пара!

Вона стояла серед незнайомців, мріючи не зомліти і не бути відсунутою в кінець черги. Голова паморочилася – чи то через голод, чи через спеку і вітер. Лору нудило від навколишніх запахів: свіжа риба, немиті тіла, поросячий загін і м’ясницький ряд «пахли» так, що запирало дух.

Хлопчик щось збуджено цвірінькав. Губернатор… новини… ставленик Ківіра… Лора не слухала. Її мало хвилювали плітки.

Встояти на ногах.

Дістати хоч трохи хліба.

Вибратися з натовпу.

Не дозволити нікому відібрати їжу.

– Дивись туди, новенька! Он якийсь дурень ходить із повним гаманцем! Прикрий мене! Сьогодні нам пощастить!

Поки Лора озиралася на всі боки, біля возів виник рух.

«Ловіть злодія!» – здійнявся багатоголосий крик.

«Зло-о-одій!!!» – підхопив ринок.

– Чого застигла? Біжімо! – Новий знайомий штовхнув її в спину, вказуючи напрямок.

Вона втратила рівновагу. Впала на коліна і майже відразу ж почула характерний дзвін монет, що розсипалися по бруківці. Подумала, що це кінець, але ризикнула підняти очі, сподіваючись на диво.

Дива не сталося.

«Щуряча порода! Щуреням народилася, щурихою здохне!» – чомусь згадалися вічні образи сусідки.

Чи це вимовив хтось із роззяв?

Люди розступилися. Хлопчик, ім’я якого залишилося невідомим, зник, наче його ніколи й не існувало. Гаманець, що лопнув від удару об землю, лежав прямо перед Лорою, блискучі монети розкотилися навколо і сліпуче сяяли, ніби насміхаючись. А навпроти височів блідий юнак із пронизливими темними очима і волоссям, у якому ховалося сонце.

– Злодійка! – тоненько вигукнула якась стара.

– Злодійку спіймали, пане губернатор, – підказав чоловік у мундирі магістратського охоронця.

– Така мила, але теж зло… – прозвучала задумлива відповідь.

– Ваші розпорядження, пане Керрейт? – Стражник розгублено поглядав то на дівчину, що байдуже застигла на землі, то на очільника міста.