3.2

***

На нижньому підвальному поверсі архіву зберігалися документи, що не мали історичної цінності: давні штрафи, скарги, розрахунки й облікові картки, кошториси, копії всіляких розпоряджень та інша макулатура, яку, згідно із законами Келіварії, треба було берегти не менше ста років.

Коли навесні частину підвалу затопило, значна частина паперів була непоправно зіпсована. Решту довелося сушити по аркушику, потім сортувати, шукати їм місце на верхньому підвальному поверсі… Міка вважала цю роботу безглуздою, проте не настільки обтяжливою, щоб сперечатися через неї.

Упорядковуючи те, що залишилося від колись переповнених полиць, вона звернула увагу на безліч цікавих скарг, написаних пів століття тому.

Якась ейрона звинувачувала матросів зі шхуни «Синя лілія» у крадіжці своєї улюбленої болонки. Навіть свідок був: сусід бачив, як двоє неголених мужланів у характерному одязі вешталися біля її будинку того фатального дня.

Колишній військовий вимагав знайти винних у викраденні його одноокого папуги – птаха для Шазіліра рідкісного, особливо зважаючи на його неабиякий словниковий запас лайливих слів.

Місцевий ейрон заявив про зникнення лисої кішки – цінної дивини, привезеної з Ківіра.

Таксидерміст теж зробив внесок у загальне безумство – у нього зникли удав, заморська співоча пташка і пудель, причому в нетоварному, так би мовити, вигляді, тобто живцем. Пташка, щоправда, знайшлася – вона літала над злощасною «Синьою лілією», доки не полинула в невідомість.

Ручний яструб, рись із бродячого цирку, безліч котів і собак… Створювалося враження, що в місті більше нічого не відбувалося.

Пізніші скарги вказували на конкретних людей – знову-таки моряків із тієї самої шхуни. Тодішній губернатор навіть видав капітанові попередження щодо поведінки його людей. Мовляв, усім зрозуміло, що на суші матроси пиячать з ранку до ночі, але будьте ласкаві наглядати за ними, а то вас чекають штрафи.

Історія досягла апогею, коли в когось із довколишніх сіл зникла вівця. Шукати її прийшли всією вулицею і, між іншим, знайшли – як і очікувалось, у трюмі «Синьої лілії».

Гаріал Рект, власник корабля, прилюдно розкаявся, вибачився за неналежну поведінку моряків, повернув тварину і не поскупився на компенсацію.

Проблему зам’яли, проте репутація шхуни постраждала непоправно. «Синя лілія» все рідше з’являлася біля берегів Шазіліра, а за пів року про неї взагалі забули. Скарги також припинилися.

Міка розповіла про свою знахідку доглядачеві. Вони разом посміялися зі справ минулих років, перейшли до інших паперів…

І знову майнула згадка про «Синю лілію»!

У списку дітей, що зникли двадцять років тому, біля двох імен стояли позначки «ймовірно, втік із дому на шхуні Гаріала Ректа». Ще були листи – понад десяток листів, які не знайшли одержувача і повернулися відправнику. Пані Вініка Лорта передала їх до міського розшуку разом із заявою про те, що її дочка вийшла заміж за помічника капітана «Білої лілії» і відтоді від неї не було жодної звістки. Нишпорки не приділили цій пригоді багато уваги, проте шановного Гаріала, власника вищевказаного судна, все ж таки допитали.

«Бідолаха! Скандали його наче переслідують», – подумала Міка, та й забула про ті події.

У неї тоді була зовсім інша теорія щодо шазілірської «проблеми», заснована на багатій історії міста і неприйнятті чаклунства ківірською владою.

Трохи пізніше Марід залишився ночувати в архіві, бо не на жарт посварився з дружиною, яка витратила величезні гроші на заморські прянощі.

– От нащо їй незрозумілі трави?! Наче своїх мало! Таж ні, екзотику подавай! А цей покидьок Рект зазивайлам добре платить, на кожному перехресті верещать про новий товар! – злився охоронець.

Звертався він до напарника, але Міка, як завжди, затрималася допізна і теж його почула.

– Рект? Гаріал Рект? – Не вірилося, що такі збіги можливі. – Справді?

– Так ні, який ще Гаріал?! Той давно вирушив до предків. Відомий пройдисвіт був, але тримався в межах пристойності. Нікому смердюче зілля під ніс не пхав! А онук його, Баміал Рект, зовсім совість втратив! Стару крамничку зніс і звів на її місці чи не палац. Торговий дім, ось як він називає це неподобство! Хіба ти не чула? «Лілії». Там оздоблення краще, ніж у магістраті. Продавці всі як один писані красені – жодна жінка мимо не пройде, обов’язково зверне увагу. А вони як на когось оком накинули, просто так не відпустять! Мою Рітту не знаєш? Мідь знайде – радіє, мов трапився золотий. І теж спіймалась! Ішла по килими, а повернулася з оберемком сіна! – пояснив Марід.

Про «Лілії» Міка чула, хоча ніколи там не бувала. За останні п’ять років вона жодного разу не покидала меж центрального і торгового кварталів, тоді як новомодна споруда Баміала Ректа розмістилась у так званій «розважальній» частині міста.

– Краще обходь те місце десятою дорогою, бо харчуватимешся одними настоями, – зареготав охоронець.

– Я ніколи не задивляюся на те, що мені не по кишені, – відповідь прозвучала досить різко.

Потрапити додому вчасно знову не вдалося. Захотілося дещо перевірити. Переглянути журнали реєстрації з порту і дізнатися, чи досі на плаву «Синя лілія».