2.2

Раптом біда мине? Від начальства нікуди не дітись, але якщо посаду обійняв хтось, кому архів нецікавий, є шанс домовитися про нейтралітет. Помічниця працюватиме, доглядач – підписуватиме звіти для магістрату й отримуватиме платню. Чим не варіант?

Ось тільки в коридорі не рвався до влади новий очільник архіву, а тупцював юний посильний із чіткими вказівками привести пані Міловіку в магістрат.

«Оскільки сама вона краще вдавиться, ніж піде туди», – Міка за звичкою кинула погляд на скляні дверцята високої шафи.

Сьогодні відображення мало цілком непоганий вигляд.

Вона швидко заплела волосся в коротку косу, мимохідь порадівши, що воно непримітне русяве і не впадає в очі. Вдягла простий солом’яний капелюшок без прикрас, вирішивши, що це цілком відповідає скромному образу архівної трудівниці. Взяла блакитну в’язану шаль, але передумала, бо та була надто яскравою. Краще накинути на плечі щось сіре чи хоча б коричневе.

На жаль, ритися в сумках було ніколи. Як на зло, сукня теж виявилася недоречною – хоч і суворого чорного кольору, зате довжиною вище кісточок, та ще й усипана веселенькими золотистими квіточками.

«Зрештою, я в ній сніданок на сімох готувала, а не планувала відвідини міського управління!» – Міка зміряла своє відображення прискіпливим поглядом і скривилася.

Ні, в такому вбранні її ніхто не сприйматиме всерйоз. Ну і добре. Зате так історія про «мишку» прозвучить переконливіше.

Вона не сумнівалася, що справа саме у записах. Ірван Шала виявив слабкі місця, порадитись йому нема з ким, ось він і хапається за соломинку – за того, хто ці папери надав.

Хвилюватися не варто. Тупеньке… тобто безневинне личко скорчити легко, а діє воно безвідмовно.

– Е-ем-м-м…

– Що? – Міка глянула на посланця, що перетоптував з ноги на ногу в коридорі. – Вже йду.

– Е-ем-м-м… Пані Міловіко, ви нічого не забули?

Тьмяне відображення запевняло, що одяг є, капелюшок теж, туфлі… Ех, на ногах красувалися м’які домашні капці – власноруч пошиті та прикрашені вишивкою, але все ж непридатні для візитів до магістрату. А туфлі… Ну так, туфлі акуратно стояли під ліжком напевно вже опечатаної прибудови. Інша пара… Ага, на дні однієї із сумок. А зверху… Ох, не може бути! Тільки сандалії з атласними трояндами та сандалії з великими дерев’яними метеликами.

«Ну і нехай. Зате кривлятися не доведеться – метелики будуть переконливіші за всякі слова», – під здивованим поглядом посланця міського управління Міка перевзулась і попрямувала до дверей.

– Е-ем-м-м…

– Ще щось? – Тепер уже вона щиро дивувалася.

– Документи!

– Які?

– Начальника архіву! – Хлопець дивився із сумішшю несхвалення і тривоги. – Он, на столі! Сувій зі шнурівкою, ще один із печаткою і… О! На підвіконні третій! Хочете, я віднесу? І… Е-ем-м-м… Ви не змерзнете?

– Потерплю.

Треба було хвилюватися? Папери, напевно, потрібні губернатору для призначення нового доглядача. Можливо, доведеться передати їх особисто.

– То я візьму? – Наполегливості посланця можна було позаздрити. – Сувої?

Міка старанно кивнула. Не дайте боги, цей хлопчина помітить, що в неї стукають зуби, а коліна тремтять, як у наляканої дитини.

– Ви не проти, щоб я відніс папери пану Даріану? Він не любить чекати, а ви така повільна… Точно не проти?

Вона махнула рукою, відчуваючи, що страх потроху відступає.

Не сьогодні. Якось цей день настале, але він буде не сьогодні.

Прекрасно. Їй знову вдавалося дихати на повні груди.

Зустріч із Нелюдом відкладалася.

***

Посланець помчав зі швидкістю, гідною замилування, а Міка трохи затрималась і все-таки витягла сіру шаль – незважаючи на відцвілі вишні, було прохолодно, та й веселенький візерунок сукні не завадило б прикрити.

Вона неквапливо йшла людною вулицею. Зрідка кивала знайомим торговцям, чиї пиріжки та компоти часто допомагали коротати нудні дні архівного життя, затрималася біля вітрини взуттєвої крамниці…

На жаль, магістрат височів там само, де й раніше, – за кілька хвилин ходьби, і розглядання чобітків зі знижкою та босоніжок з націнкою не могло подовжити шлях.

Міка вже бувала у міському управлінні. Аж двічі. Після цього її тижнями мучили кошмари.

Потім вона освоїлася. Зрозуміла, що Тарендар не прибріхував, запевняючи, нібито без помічниці не здатен упоратися з архівом, і наважилася трохи знахабніти.

«Хочете – виганяйте, але туди я не піду», – після такої заяви доглядач довго ображався, проте більше в те кляте місце не посилав і десь за пів року навіть перестав випитувати, звідки такий, як він любив говорити, «заскок».

На відміну від населених пунктів Келіварії, ділова частина Шазіліра розташовувалася не в центрі, а ближче до північної межі міста. Майдан із традиційним фонтаном, над яким ніби нависав помпезний магістрат, був оточений лише державними установами. Міська варта, яку частіше називали просто розшуком, пошта, транспортна контора, військовий комітет, суд… І архів у глибині однієї із сусідніх вулиць.