1.3

***

«Називайте мене Мікою», – на щастя, здоровий глузд нагадав про те, що час прикусити язика і не говорити більше, ніж необхідно, щоб не вибовкати нічого зайвого.

А втім, гість із далекого Ківіра не здогадався б! У нього й на думці не було, що автор розрахунків – не обов’язково чоловік. І все-таки краще перестрахуватися. Віддати свої записи та скромно відійти вбік. Хоча чому скромно? Завбачливо. Та й теорія неправильна. Тобто майже всі дати до неї вписувались, але деякі аж ніяк не підходили.

Нічого. Головне – надати папери тої «миші». Нехай науковці розбираються, чи є в них сенс.

Міка прибрала стіл доглядача, не забувши покласти марну (тобто розважальну) книгу на одну з численних полиць, що призначались якраз для подібних речей. Щоб точно приховати сумнівну літературу, прикрила її непоказними сірими фіранками з емблемою архіву.

Критично оглянула крихітне приміщення, оцінюючи рівень запиленості. Взялася за ганчірку, але вирішила, що це потерпить до завтра. Ну чи до післязавтра. До наступного тижня?

Або до того часу, коли прибиральник згадає про головний кабінет архіву.

Готувати записи не було потреби.

Найімовірніша теорія вмістилася на двох великих аркушах дешевого сірувато-жовтого паперу. Нещодавно Міка щиро вірила, що знайшла правильну відповідь, і навіть постаралася детально її описати. Однак незабаром ейфорія від нібито відкриття минула, в послідовності виявилися серйозні помилки, черговий «той» день настав на тиждень пізніше, ніж передбачала схема.

Все здалося нісенітницею, а потім трапився новий інцидент, який ідеально збігся з прогнозом, і…

Пошуки продовжилися.

Залити чорнилом позначки, не призначені для сторонніх очей, стерти малюнки, зроблені в нервових роздумах, перевірити, чи немає грубих висловів…

Готово.

Міка збиралася покликати Ірвана Шалу, коли згадала ще дещо.

Винятки. Випадки, що перекреслили її працю.

Десять дат. Усього десять із сімдесяти п’яти, але вони зруйнували все.

Перо із залізним наконечником швидко побігло чистим аркушем.

Дванадцятий день місяця Черемхи дев’ятсот дев’ятого року від заснування Келіварії – позначка «маячня».

Міка здригнулась і невдоволено скривилася. Нема часу згадувати своє нікому не цікаве дитинство, тим паче – ділитися ним із магістратом! Чорнильна пляма сховала небажаний коментар, поруч з’явилося нейтральне «вкрай недостовірно».

Третій день місяця Липи того ж року і восьмий день місяця Вишні наступного – «інформацію перевірити неможливо».

П’ятий день місяця Берези, двадцять сьомий день місяця Вишні, сьомий день місяця Липи дев’ятсот одинадцятого року – «свідчення очевидців не збігаються, проте загалом не суперечать одне одному».

П’ятий день місяця Ялини дев’ятсот дванадцятого року – «жодних сумнівів».

Восьмий день місяця Берези та одинадцятий день місяця Клена дев’ятсот тринадцятого року – «головний свідок загинув за загадкових обставин».

Другий день місяця Берези дев’ятсот чотирнадцятого року – «слідство триває донині».

Перо повернулося в чорнильницю, аркуш паперу приєднався до інших.

Міка глянула на намальований від руки календар, що прикрашав двері кабінету доглядача. Одинадцятий день місяця Вишні… Якщо сьогодні справді станеться (або вже стався) черговий інцидент, у списку провалів буде на один пункт більше. А якщо ні… Не хотілося, щоб життя когось підтверджувало чи спростовувало теорію, але було б приємно дізнатися, що черговий заборонений день можна передбачити.

– Міко! Міко! Ти тут? Міко!

Рука сіпнулася від несподіванки, ледь не перекинувши чорнильницю. Кричали біля самого вікна, і переповнений істеричними нотками голос здавався невиразно знайомим.

– Мишко!

Міка поспішно відсунула засувку і потягла важкі стулки.

– Мишко-о-о! – увірвався в кабінет пронизливий вереск.

Вона скривилася і стукнула кулаком по ґратах, що відгороджували її від вулиці та мряки.

Висока худорлява дівчинка, що вже встигла перетворити квітник на майданчик для танців, замовкла і, обсмикнувши пальто, підскочила до вікна.

– Ти чому в місті, Ароніко?

– Ой! Таке сталося! – Внучка доглядача пропхала на підвіконня добряче набряклий під дощем сувій – типовий пережиток минулого, за яке щосили чіплялася Келіварія. – Загалом, ми їдемо. Зовсім. У Ківір. Сьогодні ж. – Вона спохмурніла, згадуючи, що ще варто було б сказати. – Ага, мало не забула! Будинок викупив магістрат, тож тобі треба зайти до губернатора та підписати якісь документи. І… Що ж іще, га? Виїжджаємо, будинок, документи… Точно! Завтра вранці до тебе прийде Ір… Ір… Одним словом, завтра будь на місці на світанку, бо хтось приїхав зі столиці і тобі треба все йому розповісти.

– Все? – Міка взагалі не розуміла, що відбувається. – Що – все? І чому ви… Ківір? Навіщо?

Дівча скорчило кумедну пику й поправило капелюшок з мокрим пір’ям, що з’їхав на потилицю.