1.2

Пальці зімкнулися на товстому шнурку, що звисав зі стелі прямо над столом доглядача.

– Що ви робите? – насторожився відвідувач.

– Викликаю охорону. – Міка смикнула шнур. – Нехай вони розбираються. – Десь у глибині будівлі задзвенів дзвоник. – У них більше досвіду у таких справах.

Вона зиркнула на скляні дверцята забитої паперами шафи, вивчаючи своє нечітке відображення. Так і є: повіки набряклі, на щоці відбиток долоні, волосся ніби ніколи не бачило гребінця.

Потім погляд ковзнув до настінного годинника. Шоста ранку? Архів відчиняється лише о восьмій! Тобто хтось пустив цього, так би мовити, гостя раніше дозволеного часу, та ще й залишив блукати будівлею на самоті?

– Ви хто? – вирвалося закономірне питання.

Невідомий не відповів.

У неясному ранковому світлі, що сяк-так пробивалося крізь наполовину зашторене вікно, він мав дуже втомлений і якийсь втрачений вигляд. Міка вирішила, що йому під сімдесят і він ніколи не займався фізичною працею.

Напевно, дарма вона поспішила викликати охорону. Але останніми роками в місті коїлося казна-що, і було безглуздо нехтувати елементарними правилами безпеки.

– Ви не Ароніка. Смішно… Сплутати вас із тринадцятирічною дівчинкою… На своє виправдання можу зауважити, що тут темно, а маківки сплячих людей досить схожі. Та й ви надто молода… для своєї посади.

– Хто вас пустив?

– Отже, ви ночували тут. – Відвідувач наче не чув запитання. – Пощастило вам.

«Чому це? Ваш візит не пропустила?» – на жаль, державним службовцям дозволялось огризатися лише подумки.

В коридорі пролунали кроки охоронця. Він зупинився під дверима, голосно позіхнув і постукав.

– Пане Тарендар, щось трапилося? Рано ви сьогодні…

Міка запитально глянула на незнайомця, ніби питаючи: «По-хорошому підете чи допомогти?». Він занервував, почав крутити головою й покусувати губи…

– Скажіть уже, навіщо прийшли, – не витримала вона. – Або хто ви. Або чому намагалися вигнати мене з цього кабінету. Чесне слово, мені не подобається випроваджувати людей, але часи, самі розумієте… Неспокійні. А це архів. Документи. Відповідальність.

– Пане Тарендар?! – без тіні сонливості рикнув охоронець. – Що трапилося?

Невідомий гість усе ще вагався.

– Вибачте, Маріде. – Міка визирнула в коридор і винувато усміхнулася бородатому чоловіку з коричневою стрічкою магістратської варти. – Це я.

– Серйозно? – скривився той. – Шоста ранку, а ти вже тут? Знову ночувала? В цій холоднечі?

– Заснула ненароком…

– Доживеш до моїх років і зрозумієш, що здоров’я треба було берегти змолоду, та буде пізно. Все спокійно?

– Я пил витирала і випадково дзвінок смикнула. Мені так прикро! Обіцяю, надалі буду обережніша. Хочете чаю?

Роздратований хрип Маріда свідчив про те, що одним чаєм ситуацію не виправиш – доведеться розщедритися на пиво та горішки. Ну чи хоч посидіти в пивній за компанію.

Коли охоронець, ледь переставляючи ноги, потупотів геть, Міка посунула ранньому відвідувачу низьке крісло і запропонувала відпочити.

– Ви самі увійшли, – констатувала впевнено. – У вас є ключі, правда ж? Ви давній знайомий шановного Тарендара. Я згадала, що бачила вас років зо два тому, коли тільки почала працювати в архіві. Тоді у вас ще було волосся… Вибачте мені нетактовність! Але більше ви сюди не заходили… Виїжджали? У Ківір? Ви дуже блідий для тутешніх місць.

– У мене призначено зустріч. Термінову та конфіденційну, – прозвучало неприязно.

– Навіщо пан Тарендар запросив вас? Невже дізнався щось про… Ну, про нашу проблему?

Судячи з виразу обличчя гостя, він чекав будь-чого, крім згадки про «проблему».

«Проблеми» не існувало.

«Проблема» була вигадкою забобонних містян, причому вигадкою свіжою, яка ще не встигла обрости моторошними подробицями і тому сприймалась як несмішний жарт.

Якщо в місті живе понад п’ятдесят тисяч людей, і щомісяця один із них зникає безвісти, яка ймовірність того, що влада зверне на це увагу? Певне, мізерно мала.

Перші роки «проблему» повністю ігнорували, списуючи все на злочинність, безпритульних тварин, близькість моря та кар’єрів. Потім вона торкнулася сім’ї Даріана Керрейта, нинішнього губернатора, і про неї заговорили. Щось розслідували, вивчали, розпитували… Майже рік Шазілір не знав спокою, але зрештою у столиці дізналися про тутешні «неправильні справи» і наказали не лякати народ. Король не вірив ні в існування нечисті, ні в потойбіччя, ні в чаклунство, а тому не вірити належало і всім його підданим.

Заборона прийшла, і про «проблему» говорити припинили.

А люди пропадали й далі. Кожен місяць. У довільний день. Одна людина незалежно від статі, віку, доходів. На території Старого міста.

Їх поєднувало одне – ніхто не зник, перебуваючи вдома.

– Керрейт хоче встановити заборонений день, – раптом мовив відвідувач. – Усупереч королю. І йому потрібне обґрунтування. Серйозне обґрунтування.