Розділ 1.1. Архів

Сімдесят п’ять пошарпаних клаптиків паперу з нерівно виведеними числами й майже стертими позначками лежали на підлозі. Шість рядів. По дванадцять папірців у кожному, крім останнього. Міка вдивлялася в них до болю в очах і не бачила нових закономірностей.

Невже дати абсолютно випадкові? Ні, вона знала: випадковостей, які тривають роками, не існує. Має бути щось спільне. Прив’язка хоч до чогось. Якийсь ключ.

Нещодавно здалося, що загадку вирішено. З’явилася шалена теорія, і майже всі числа до неї чудово пасували. На жаль, «майже всі» – поганий результат, бо коли на кону життя людей, неточності неприпустимі.

Міка роздратовано згребла записи в купу і подивилася на великий настінний годинник із надламаною хвилинною стрілкою. Минула північ… Ого! Правду казав старий доглядач: замахнешся на те, що тобі не до снаги, – вгробиш і здоров’я, і ​​кар’єру.

І нащо їй ці таємниці? Навіть якщо вдасться вирішити задачу, користі від цього ніякої, тому що офіційно Шазілір жив мирним і спокійним життям, його вулиці були безпечні в будь-який час доби, а всі питання вирішувалися міським розшуком із завидною швидкістю.

Міка виглянула у маленьке, захищене ґратами вікно і зіщулилася. Хтось знову загасив ліхтарі на добрій половині вулиці. Темно, сльота… Ця весна видалася незвично холодною, і хоча завдяки дощу, що майже не припинявся, місто уникло заморозків, погода не спонукала до нічних прогулянок.

«Трохи почитаю», – лампа згасла, залишився лише недогарок товстої воскової свічки.

Спати не хотілося – числа займали усі думки. Ех, ось би їхня черговість була пов’язана з математикою… Але пан Тарендар, що мав славу знавця математичних загадок, заявив із властивою йому категоричністю: формули та послідовності не допоможуть. Якщо і є якийсь алгоритм, то він полягає в чомусь іншому.

Історія? Люди? Рух небесних світил?

Не підходило нічого, крім…

Та навіщо ятрити душу – «крім» не існувало.

Напевно не існувало.

Яскраве полум’я свічки почало згасати. Міка перевернула чергову сторінку про пригоди розумника, що розкривав будь-які злочини за допомогою магічних ритуалів, і засумувала. Вона не надто довіряла чаклунству. На відміну від учених, що оголосили магію містифікацією і обманом, Міка знала: не кожна казка – вигадка. Адже якщо надприродного немає, то як же її власна доля? Знову низка збігів? Ха-ха, дуже смішно.

Свічка мигнула востаннє і згасла. Книжка з легким шерехом лягла на стіл, рипнуло старе потерте крісло. Міка позіхнула і спробувала прогнати геть числа, що миготіли перед внутрішнім поглядом. Зрештою, це була не її справа.

Вона думала про завтрашній день. Чи розцвітуть яблуні, чи нагряне комісія з магістрату, чи візьме доглядач вихідний…

Чи настане завтра для всіх?..

А після…

***

Літня гроза тільки-но закінчилась, і дітлахи висипали на вулицю, шльопаючи по теплих калюжах і підставляючи долоні вітру. Хмари, в яких зрідка проскакували бляклі блискавки, помчали на південь, віддалений гуркіт грому звучав усе тихіше, сонце сліпуче сяяло в кожному струмочку, немов запрошуючи до гри. Мало хто міг утриматись від спокуси.

Залізні ворота однієї з садиб заскреготали, пропускаючи дівчинку років семи.

Вона підняла поділ яскраво-рожевої, щедро прикрашеної мереживами сукні, й обережно ступила на бруківку. Примружилася, дивлячись на відблиски, тужливо провела поглядом сусідських хлопчаків, що затіяли біганину прямо в багні…

Їй не дозволяли розважатися в такий спосіб. У неї були тільки ляльки – великі, ошатні, схожі на казкових принцес. Вони стояли у вітальні під скляними ковпаками, і виймали їх тільки тоді, коли приходили гості.

– Лоро! Не стій стовпом! Ходи до нас! – Заляпаний грязюкою до самої маківки хлопчисько підбіг до неї і спробував схопити за руку. – Дивися, навіть кривляка Нята гасає як ненормальна!

Дівчинка з жахом відсахнулась. Якщо сукня забрудниться, мати на тиждень залишить без вечері!

Мокрі пальці хлопця торкнулися її руки, і Лора скрикнула, не в змозі пояснити, чому їй не можна, по-справжньому не можна пробігтися калюжами.

– Ти чого? Болить щось? – почула здивоване запитання.

Дівчинка мовчки відвернулася і, не забуваючи притримувати поділ, рвонула до своїх воріт. Вона знала, що слова не допоможуть. Сусідський хлопчик не зрозуміє. Та ніхто не зрозуміє, чому їй потрібно бути ошатною щодня і поводитись як личить майбутній пані! Вона сама цього поки що не розуміла.

– Гей, мала, куди летиш? Образив хтось?

Івор. Вічно він крутиться біля її будинку. Порятунку від нього немає!

Лора зупинилася і ввічливо вклонилася хлопцю, старшому всього на кілька років. З Івором завжди треба бути люб’язною. Навіть якщо хочеться плакати, треба терпіти й усміхатися. Не дай боги його чимось зачепити – мама на все літо позбавить солодкого, ще й змусить вибачатися на колінах.

– Чуєш, малявко? Хто тебе образив?

– Н-ні… Ніхто… Ні! – Лора болісно роздумувала, як позбутися небажаного захисника. – Просто…