27.5

– Дякую!

Не приховуючи своєї присутності, вона піднялася на поверх Керрейта. Зачинені двері не пропускали спокійних голосів, проте крик Баміала чувся прекрасно.

– Нізащо! Я не беру в цьому участі! Мене нудить від державноі служби! – лютував торговець. – Та мене засміють!

Ворсистий килим приглушував кроки. Міка підійшла до кабінету Даріана майже впритул, коли поглинений підслуховуванням секретар її помітив.

– Н-н-нарада! – пробелькотів, засмучений через те, що попався на гарячому.

– Прикро, що у вас живіт заболів, – із перебільшеним жалем поспівчувала Міка. – Інакше ви б нізащо не покинули робоче місце, і я не змогла б туди зайти.

– Ж-ж-живіт?

– За таке не звільняють. А за сидіння біля замкової щілини – ще й як. То що виберете?

Свою посаду секретар отримав не за гарні очі (бляклі, опухлі, майже без вій – що в них привабливого?) і швидко визначив, який варіант більше годиться для кар'єри. Кивнув без агресії й потопав до сходів, не озираючись.

Легкий стукіт по темному дереву – і Рект замовк, ніби йому вимкнули звук.

– Як багато знайомих облич! – Міка переступила поріг, ретельно зачинила за собою двері. – Вечірка? А мене не покликали, тому що… Чому, до речі? Єдина відмінність між мною та вами полягає в… Ну ж бо, продовжіть речення! – Їй так і кортіло плюнути отрутою. – Якщо хтось не в курсі, я не вриваюся на всі засідання міської ради! Але якого демона мене не покликали в Комітет у справах обдарованих?!

– Пані доглядачко, не засмучуйтесь! – вигукнув Мавк, непогнано приховуючи награність інтонацій. – Якщо на вашому чарівному личку з'являться зморшки, ми собі цього не пробачимо!

– Особливо я, – пробурчав Рейн. – Трагедія, хе…

– У «Лілії» завезли новий крем, – посміхнувся Баміал. – Розгладжує все й надовно. Підозрюю, дехто із вас, панове, регулярно ним користується. Змащує мізки, щоб звивини не заводилися! Взагалі-то, – він підвівся і вказав на своє крісло, – я йду. Ласкаво прошу, Міловіко, ха-ха! Можливо, вам сподобається працювати під керівництвом «випалювача».

Міка перевела погляд на Брікка, що сидів праворуч від Даріана. Подивилася на Рейна, який притулився в кутку, за спинами Мавка та Лейка. Зауважила, що лікар має здоровіший вигляд, ніж під час останньої зустрічі, та й одягнений акуратніше.

– Вас ніхто не тримає, – відповіла Ректу. – Але ви самі повернетеся, і тоді нам усім буде ніяково.

– З якого це дива? – розлютився він.

– Вам подобається піклуватися про Лонса. Вас радує його захоплення та обожнювання. Приємно бути наставником, чи не так? Ви не пропустите двісті потенційних Лонсів. Ваше его ніколи вам цього не пробачить.

Торговець повернувся від самих дверей. Покрутився на місці, зчепив пальці за спиною.

– Моє его ніколи не погодиться на держслужбу, – буркнув аж ніяк не впевнено.

– Як щодо статусу консультанта?

– Майже прийнятно.

– Незалежний консультант? – Слово «незалежність» для нього багато важило.

– З платнею, – судячи з тону, Баміал не жартував. – Підпорядкування кому завгодно, крім нього, – кивок убік «випалювача».

Міка запитально подивилася на Керрейта.

– Якщо кожен ставитиме умови… – почав губернатор.

– Я – кожен? – підскочив Рект. – І багато таких «кожних» у вас є?

– Знайдеться кілька, – спокійно заявив Даріан. – Незалежний консультант, стандартна платня, підпорядкування виключно мені. Влаштовує – добре, ні – вихід знайдете самі.

Баміал погодився швидше, ніж очікувалося. Певне, його не влаштовувало лише керівництво Брікка.

Лікар Лейк висловив сподівання, що вся ініціатива не провалиться через якогось розумника, готового скористатися службовим становищем в особистих цілях, і дивився він прямо на Ректа.

Мавк нагадав, що в чаклунство не вірить, проте щось точно назріває, і буде краще, якщо затія вдасться.

Рейн заявив, що ідея абсурдна і місто про це пошкодує, але оскільки йому вибору не надали, доведеться брати участь на добровільно-примусових засадах.

Брікк засумнівався, що учасники зібрання хоч віддалено розуміють, на що зголошуються.

Губернатор оголосив нараду закритою і запропонував зібратися, коли з'являться конкретні пропозиції та напрацювання.

– А як же я? – нагадала про себе Міка. – Хочете сказати, що у Комітеті у справах обдарованих нема місця обдарованій?

Усі напрочуд швидко розійшлися, залишивши останнє запитання на розсуд Даріана.

– Ти не хочеш цього, Мишко, – тихо мовив він. – Хіба тобі мало архіву?

 – Я не хочу? – Міка пройшлася кабінетом, збираючись із думками. – Чи ти не хочеш, Ріане?!

Через мряку стемніло рано. Ліхтарі поки не запалили, у приміщенні панував напівтемрява. Склом бігли доріжки води, що спотворювали світ до невпізнання. Вив вітер, молоді гілки шкрябали об дах, фіранки колихав протяг.