24.4

***

Брікк вийшов із кабінету разом із Мавком. Провів того до їдальні і шмигнув у провулок, що вів до державної транспортної контори. Завернув за ріг, зупинився біля височенної огорожі, яка охоплювала господарські приміщення розшуку, й напружено озирнувся. Помітив повіз, що торохтів уздовж вулиці, тому неквапливо пройшов трохи далі. Дочекався, поки коні зникнуть у якомусь дворі, й ступив за товстий стовбур однієї з верб край дороги.

Насторожено вивчив поглядом кам'яну стіну, увінчану зверху загостреним пруттям. Збирався схопитися за край, але вітер вчасно ворухнув листя і сонячний промінь блиснув на шматочку битого скла, що причаїлося в муруванні.

– Навіть так? – пробурмотів Брікк, обережно мацаючи огорожу.

Посміхнувся, не розтискаючи губ, підстрибнув без розгону. Вчепився в прути, підтягнувся… Обдерті склом передпліччя залишили на сірому камені криваві сліди, на штанині з'явилася довга дірка, обрамлена червоним.

– Старію, – поскаржився «випалювач» наляканим пташенятам у гнізді на рівні його очей.

Спробував стерти шматки власної шкіри рукавом і зло сплюнув, зазнавши невдачі.

До транспортної контори біг кур’єр, і Брікк на мить запанікував. Та обійшлося – хлопець промайнув за два кроки від нього, але густі гілки приховали картину правопорушення.

– Згадаймо молодість. – Очільник ради підштовхнув готове випасти пташеня до його спокійніших братиків та сестричок. – Доведімо молокососам, що тренування – не марна трата часу.

Балансуючи на краєчку кам'яної частини огорожі, Брікк зняв мундир. Склав у кілька шарів, почепив на вістря. Обперся долонями й задоволено зауважив, що тканина тримається.

Поки що.

Він різко видихнув і, не давши собі часу на роздуми, перемахнув через залізні піки як через звичайну дерев'яну огорожу.

Підошви торкнулися порожнечі, руки пронизало болем, сила тяжіння нагадала про себе. Брікк упав на спину, стискаючи прорвану наскрізь ганчірку. З проколотої долоні неквапливо зривалися густі краплі, розквітаючи червоними плямами на білій сорочці.

Він жахнувся, уявивши, що трапилося б, якби м'язи здригнулися хоч на мить. Піки розміщено так, щоб ловити, а не вбивати. Невдасі судилося мати вигляд насадженого на виделку реберця, бо близько розташовані прути, натрапивши на кістки, не проткнуть тіло наскрізь. Яка ганьба!

Сарай, тимчасова стайня, звалище розламаних карет… Біля вбиральні «випалювача» ледь не спіймали – він оглядав околиці, і раптово відчинені двері стали для нього несподіванкою.

– Швидше, Бані! – вигукнули десь на подвір'ї. – Ти як сонна муха!

Чоловік, що квапливо поправляв одяг, помчав підбігом і навіть не помітив Брікка, який хазяйновито смикав перше-ліпше колесо, зображаючи активну діяльність.

– На Лимонній бійка! Виводьте коней!

Начальник Ради без зайвих роздумів заскочив у вбиральню.

Невдоволені зірваним обідом голоси, стукіт коліс… А час летів!

Коли ж уже?..

Дві однакові підсобки, арсенал, трохи небезпечного вільного простору і, нарешті, брудно-сіра стіна з ґратчастими віконцями біля стелі.

– Рейне! – покликав Брікк пошепки.

– Заткнися ти, дай поспати нормальним людям! Ходять тут усякі!

– Рейне?

– Закрий рота! Знахабніли як! Раніше репетували тільки з вулиці, а тепер і тут спокою нема!

– Рейне! Я знаю, що ти там!

– Хрін ти що знаєш, падлюко! Він у сортир попросився. Ну!

В'язні з інших камер зацікавлено наблизилися до вікон. Зазвучали поради, прохання й погрози.

– Що за шум? – долинуло з двору. – Гей, хлопці, є хто вільний? Перевірте, чому там розкричалися!

Брікк хотів поставити Рейну лише одне питання. Хотів запитати таємно, бо ніхто поки що не знав про їхній зв'язок! Міка обіцяла тримати язик за зубами щодо Алії – втім, доти, доки від цього не залежатиме чиєсь життя. Вона вірила, що нелюдимий мешканець одиночної камери, який відмовився співпрацювати зі слідством і не сказав жодного слова від моменту арешту, – Рейн Морн.

Той самий Рейн.

Його Рейн.

Рідна кров.

Ось тільки Брікк бачив надто багато бруду, щоб вірити чужим словам, не маючи вагомих доказів.

Уцілілі записи Рейна стосувалися його підліткових років. День, коли він загубився в Ібісі, існував лише в оповіді архівної доглядачки.

А, можливо, проблема полягала в тому, що Ясану Брікку ті події запам'яталися зовсім по-іншому.

Він мав раз і назавжди визначити для себе, чи справді сивий хлопець із поламаною долею – кучерявий малюк, що прагнув дізнатися про все на світі і доводив вчителів до сказу своїми розпитуваннями.

«Всього одне питання», – але конвоїр вивів Рейна на вулицю, і начальник Ради відчув, як волосся заворушилося на голові.

Це не могло бути правдою. Минуле охоче нагадує про себе, коли не чекаєш, проте повернути назад воно не здатне. Примар не існує!