Розділ 24.1. Майбутнє

Шхуна з Ківіра прибула на світанку. Її неабияк потріпало в дорозі, екіпаж був голодним, втомленим і незадоволеним. Пошту розвантажили за лічені години, документацію, позначену грифом «Секретно», роздратований капітан віддав начальнику порту навіть не під розписку – за слово честі.

Команда швидко поповнила запаси, і корабель відчалив, залишивши трюм напівпорожнім. На ремонт у Медон – портове місто на північ від Шазіліра. Чим їм не догодили місцеві верфі, було незрозуміло, проте судно планувало повернутися за поштою для Келіварії за кілька тижнів.

Міку такий розвиток подій насторожив, але губернатор вважав за краще не засмучуватися завчасно.

– Не факт, що вони щось знають і тікають від міста як від зачумілого. Можливо, ці люди дійсно вважають медонських майстрів кращими, – зауважив він, розглядаючи передану начальником порту зв'язку вузьких зеленуватих конвертів. – Погано, що зараз не зима. Кинув би в камін, та й усе.

– Ми обидва розуміємо, що ти цього не зробив би.

– Часом так приємно помріяти про нездійсненне…

Міка спохмурніла. У її розумінні нездійсненність означала неможливість, а не нерішучість.

– Відкриймо тут, – запропонувала, скоса поглядаючи на узбережжя, що кипіло життям. – Якщо не сподобається, можна впустити в море і назвати це нещасним випадком.

Даріан засміявся. Зважив на долоні послання з яскравими червоними штампами, подивився в далечінь – туди, де, разюче контрастуючи з переповненою людьми набережною, тягнувся широкий пустельний пляж.

– Не забувай: листи надіслано мені. Нелюду, пам'ятаєш? Навряд чи хтось розраховував, що їх побачить чаклунка.

– Обдарована.

– Не для Келварії.

– Обіцяю не підглядати. – Міка не розуміла, чому Керрейту раптом надумалося нагадати про свій статус. – Сам же покликав. Забув?

Губернатор невдало ступив на камінчик і хитнувся, утримуючи рівновагу.

– Дожилися, – поскаржився комічно. – Ноги не тримають. А винен хто?

– Прокляті?

– Коні.

– А, справді…

Хвилі тихо накочувалися на піщаний берег. Шум порту залишився вдалині, зі скель, що виднілися попереду, долинали крики птахів. Гладенькі камінці шаруділи під підошвами, принесені вітром клапті сухої трави перекочувалися з місця на місце.

– Рунка звільнилася?

– Ні. Виперла жениха стусанами. Тепер страждає ще дужче і голосно мене засуджує. Відкривай, Ріане. Не відкладай!

Пучок водоростей, викинутий морем, причепився до черевика Керрейта, і губернатор почав скидати жорстке буре «пасмо», ризикуючи впустити конверти у воду.

– Дражнишся? – Міка невесело посміхнулася. – Який у цьому сенс?

– Не хочу, щоб майбутнє настало. Вперше за останні роки мені добре. Навколо відбувається абсурд, але я знаю, що впораюсь. А тут, – кивок на перетягнуті мотузкою послання, – те, що може зруйнувати все. Накази людини, яка ніколи не була в Шазілірі!

Міка висмикнула листи з пальців Даріана. Відійшла від краю берега, потягла зав'язку. Витягла верхній конверт і рішуче надірвала край.

– Що не так? Я ж чаклунка. Лиходійка за правом народження. Мені можна порушувати правила, – сказала з навмисною серйозністю.

– Це загравання?

Міка знизала плечима, витягла тонкий аркуш.

– Навряд чи. – Вона повернулася, щоб сонце не било в очі під час читання. – Наші незрозумілі стосунки, які й стосунками назвати складно, якось обійшлися без цієї стадії.

– Ще не пізно почати все заново. Нагадай-но, що заважає мені поцілувати тебе тут і зараз?

Папір вирушив назад у конверт. Міка розкрила друге послання.

– Сотні спостерігачів, у яких дах знесе від такої сенсації, – відповіла, вчитуючись у текст, – Тимор, що ревно стежить за моєю безпекою. Ті два типи, які відповідають за твоє здоров'я. І моторошний хлопець із «випалювачів», що прикидається статуєю посеред пляжу. Його Брікк приставив. Сказав, фанатичний до неможливості, й на своїх недобре поглядає, зате за обдаровану життя віддасть.

– Він не здається небезпечним.

– У нього вогнепальна зброя. О, забула попередити: Жовта рада притягла в місто цілий арсенал і, гадаю, погодиться поділитися з нами. Якщо ти хочеш нагадати, що в Шазілірі порох під забороною, не старайся, я знаю. – Міка передала Даріану вміст третього конверта. – Та чи не байдуже?

Керрейт узяв аркуш із деяким побоюванням, пробіг очима ідеально рівні рядки.

– Озброїти розшук вогнепалами? Відокремити слідчі структури від охорони правопорядку? Заснувати пенсійний фонд для колишніх чиновників? – пробурмотів, не вірячи прочитаному. – Мені в голову напекло? Сонячний удар? А підпис – Його Величність Торіал Перший. І печатка інша.

– Ось і я мало що розумію. Твоя секретна кореспонденція страшенно нудна. Навіщо її маркувати червоним, якщо державних таємниць усередині немає?

Міка не прибріхувала – розпорядження нового короля нічим не відрізнялися від вказівок скинутого. Організаційні питання, спрощення податків, побажання, щоб загальноосвітні школи відкрилися в поточному році, схвалення ідеї щодо Медичної академії, уточнення щодо додаткового фінансування…