23.3

***

Алія Брікк росла розбалуваною улюбленицею і не знала ні в чому відмови. Її рід не належав до знаті, проте завдяки зв'язкам та заможності вважався одним із найшанованіших у Лорці – невеликому містечку, що розкинулося на пагорбах північної частини Келіварії.

Гарний дім, нескінченні бали та подорожі, оточення слуг, безбідне майбутнє, всемогутній батько, ласкава мати, брат у Жовтій раді – Алія могла жити собі на втіху і думати лише про вибір вбрання та прикрас.

На жаль, її це не влаштовувало.

Вона не бажала перетворюватися на одну тих з пихатих дам, що змирилися з неминучою нудьгою і доживали свої дні в повній впевненості: життя гидке і безглузде. Їй хотілося не лише насолоджуватися буттям, а й відчувати світ кожною клітиною тіла, пізнати те, про що розповідали заборонені цензурою книги, вирватися з буденності та перетворитися на героїню захопливої історії.

Ці пориви не сприймалися всерйоз. Сім'ю Брікків неабияк шанували, і чудасії їхньої дочки викликали хіба що поблажливу посмішку – мовляв, підросте і забуде дурні схильності.

Алія якщо й прислухалася до думки оточення, то сприймала її як виклик. Втім, невпевнені протести не мали наслідків, і це вибивало з колії сильніше, ніж заборони та покарання.

Алія рвалася до свободи й одного разу зникла. Без речей, без грошей, без прощання – просто зникла.

Лорк гудів майже рік. Спочатку підозрювали, що дівчину викрали, але вимог викупу не було, і заговорили про вбивство. Розслідування відправило на плаху кількох недоброзичливців Брікків, налаштувало проти роду добру половину міста, вплинуло на ділові зв'язки.

А потім Алія надіслала звістку, в якій коротко повідомляла, що осіла в Ібісі, щаслива у шлюбі, виховує сина й обожнює чоловіка. Стверджувала, що мешкає у чудовому будинку на узбережжі, і запрошувала в гості.

На той час її мати вже померла від нескінченного кошмару, в якому жила після зникнення дочки. Батько постарів ніби на десятки років і ледве пересувався. Лише Ясан міг вирушити в далеке місто.

Спочатку він не помітив проблеми. Все здавалося саме таким, як описувала Алія. Багатий особняк, пристойна сім'я, люблячий чоловік та гарненький малюк… Ідилія.

Брікк порадувався за розсудливу сестру і з подвійною старанністю взявся за власну кар'єру, подумки уявляючи, як колись очолить Раду і племінник із гордістю розповідатиме про нього одноліткам.

Десять років його крутило світом. Потім прийшла вказівка ​​повертатися і (він не повірив власному успіху!) очолити ібіських «випалювачів».

Ясан вернувся.

Спробував осягнути місцеві справи.

І зрозумів, що доля безжально знущається з нього.

Алія мала неприємності. Серйозні. Безпосередньо пов'язані з Жовтою радою.

Той рік, який вона провела в невідомості, навіки запам'ятався мешканцям околиць Ківіра. Пара шахраїв орудувала в торгових кварталах, вражаючи і своїх жертв, і нишпорок небувалою спритністю.

Вони обібрали не одну крамничку. Свідки описували їх як непримітного темноволосого чоловіка та яскраву дівчину, що втілювала справжню красу благородної ейрони.

З іншого боку, хіба мало злочинців націлювалися на товсті гаманці заможних містян? Але саме тій парі не пощастило.

Алія сподобалася художнику, що знімав комірчину в будинку їхньої чергової цілі. Він малював її до знемоги, а потім з'їхав, не в змозі перебороти почуття, які, до того ж, заважали заробляти на життя портретами достойних жінок.

Гастролери обчистили особняк і забралися з міста остаточно. А через роки власник виявив на горищі портрети тієї красуні, що лащилась до нього, випитуючи про графіки охорони, надійність сейфа і пам'ятні дати.

Можливо, справі б не надали значення (як-не-як, часу минуло достатньо), якби деякі зі злочинів примітної пари не було позначено грифом «Підозрюється чаклунство».

Жовта рада мала розгалужену мережу інформаторів у кожному більш-менш значимому місті. Трохи зусиль – і злочинницю пов'язали з багатьма подіями. У деяких із них чітко фігурував проклятий. Залишалося з'ясувати, хто з двох шахраїв мав здібності.

Брікк на той час втратив ілюзії щодо вищих цілей та боротьби за ідеали. Він розумів: оскільки з пари злочинців у межах досяжності є лише Алія, на неї й повісять усіх собак.

На жаль, сама вона не усвідомлювала реальності загрози. Висміювала його занепокоєння, відмовлялася називати ім'я спільника! Нахабно оголосила, що якщо навіть Керін Морн прийняв її разом із ганебним минулим, оточив турботою і любов'ю, виховує чужу дитину як рідну, то й боги пробачать. А про правосуддя нехай подбає братик. Він же завжди рятував свою Елі, хіба ні? Поставив на місце нахабну ейрону Лінку, що розпускала брудні чутки, відвадив гидкого Жоржі, який вважав себе єдиним і неповторним…

Пів року Брікк тягнув час, сподіваючись незрозуміло на що. Писав до Ради туманні звіти, просив більше повноважень, обіцяв розшукати чаклуна.

Можливо, все й затихло б…

Можливо.

Та не затихло.