Розділ 22.1. Звістка

Баміал Рект нечасто відвідував магістрат. З відділом податків він волів спілкуватися на своїй території, з митниками давно був на короткій нозі, карантинні служби підгодовував просто в порту, будівництвом не займався, товариство ейронів підкорював переважно на великосвітських заходах, та й взагалі вкрай недолюблював Даріана Керрейта.

За всіх своїх недоліків та сприйнятливості до ментальних здібностей обдарованих, губернатор дещо відрізнявся від інших людей. Він належав до ляканих горобців і завжди сумнівався у своїх бажаннях і спонуканнях. Така поведінка не захистила б від прямого наказу, але слабенький дар Баміала розбивався про неї як хвилі об хвилеріз.

Це дратувало. Злило. Примушувало почуватися неповноцінним.

Тому Рект нечасто спілкувався з Нелюдом.

Не загравав із долею.

Не ризикував намарно.

Однак тепер Керрейт знав про дар. З одного боку, це лякало до дрижаків, з іншого – давало змогу дражнити його, не боячись бути спійманим. З погляду торговця, друге було настільки прекрасним, що затьмарювало перше.

«Я обожнюю Баміала. Я вважаю його найпривабливішим, найосвіченішим, найдотепнішим чоловіком у світі. Я хочу піти у відставку й залишити Шазілір йому. Я ловитиму кожне його слово і млітиму від задоволення, коли він зверне увагу на мою нікчемну персону», – пронеслися третім поверхом підроблені думки.

Даріан відреагував так, як і вимагалося: злегка розгубився, не розуміючи, з якого це дива його раптом навідало бажання обійняти Ректа і запропонувати вічну дружбу, потім звів брови до перенісся, зрозумівши, в чому каверза.

– Вам сьогодні весело? – вимовив безпристрасно.

Ясна річ, Баміала це тішило. Сташнючий Нелюд, гроза правопорушників, ставленик ненависної Келіварії на ділі така сама легка здобич, як і інші люди. Справедливість є. Рівновага торжествує. Жити можна.

– А як же ще підняти собі настрій? – удавано поскаржився торговець. – У світі нудно та сіро. «Лілії» процвітають і без моєї участі, жінки бігають слідом, але не ті, що треба, навіть сутички з «випалювачами» не буде, бо їх приструнчили дуже якісно. До речі, якщо ви йдете…

Керрейт кинув на стіл стіс формулярів, підготовлених для забудовників зі східних околиць. Відсунув крісло, притулився до підвіконня.

– Я лише прийшов. Що у вас?

Рект нахабно відсмикнув довгу фіранку і влаштувався поруч, мало не торкаючись співрозмовника плечем. Витягнув ноги, помилувався блиском начищених черевиків, розгладив складку на штанині.

– Пісочний колір – писк сезону, – зауважив ніби ненароком. – Вам не завадило б вникати в такі нюанси. Чи вважаєте, що чорного на ваш вік вистачить, а на чужу думку начхати?

Відповіді він не дочекався.

– Лонс швидко схоплює ази, – промовив, граючись із запонками. – Якщо ви розумієте, про що я.

Даріан не зрушив з місця.

– Розумію, – відповів сухо. – Радий, що ви знайшли своє покликання у педагогіці.

Сміх Баміала звучав аж ніяк не весело.

– А інші? Вони впевнені: вогонь – то святе. Жалко їх. Такі молоді, дурні… У більшості дар не проявиться ніколи, а ті, кому пощастить… Чи не пощастить? Не розумію вашої позиції, пане Керрейт. Жовта рада – зло?

– Союзники.

– Що будь-якої миті стануть проблемою.

Губернатор повернувся до вікна обличчям, глянув на освітлені сонцем дахи.

Місто жило своїм життям. Люди народжувалися, росли, закохувалися, створювали сім'ї, працювали, щоб прогодувати дітей… Прибуття «випалювачів» не позначилося на повсякденності. Магістрат не вважав це своєю заслугою і не заперечував, що встановлена хитка рівновага може порушитися будь-якої миті.

Невелике непорозуміння, підозріла подія, косий погляд або необережно кинуте слово призведуть до зіткнення. Чи вибухне вулкан під назвою «Справу Наніта Уфіна не розкрито», і тоді хто знає, як Рада відновлюватиме справедливість? А якщо злочинця знайдуть… Ким би він не був, проблеми неминучі.

Шазілірець? Про мир доведеться забути.

Ківірець? Звинуватять у провокації.

Випадковий месник на кшталт Рейна? Не повірять.

– Гарно, чи не так? – Баміал панібратськи стукнув Керрейта по спині. – Чисті вулиці, сонце та зелень… Любуйтеся, поки це все існує.

Губернатор підкреслено показово відсторонився.

– «Випалювачі» розуміють, що перебувають у гостях, – відповів, не приховуючи неприязні.

– Боюся, скоро вони зроблять Шазілір своєю домівкою.

Серйозний тон Ректа змусив співрозмовника придивитися до нього уважніше.

– Ви часом не захворіли?

Баміал знав, що має стомлений вигляд. Тіні під очима, триденна щетина, незвично бліда шкіра… Створювалося враження, що він тимчасово забув про своє амплуа безжурного серцеїда.

Точніше, він справді забув про необхідність грати звичну роль, але ніколи й нікому в цьому не зізнався б.