Розділ 21.1. Рейн

Рейн чекав Міку посеред під'їзної доріжки – якраз на тій відстані від особняка та варти, де будь-які звуки сприймались як шум міста. Він стояв, навалившись усією вагою на здорову ногу і сховавши руки в кишені сірого сурдута, в якому зазвичай ходив учитель Терн. На його рухливому обличчі застигла гримаса чи то невдоволення, чи болю. Коротке, ніби присипане попелом волосся безладно стовбурчилося, очі поблискували у світлі молодого місяця.

– Віддайте, – ніби знайомий голос, але Міка не впізнавала жодної нотки. – Просто віддайте, і забудемо одне про одного.

– Записи? – Вона сумнівалася, чи є сенс гаяти час, проте Рейн сам надав привід для зайвого питання.

– Лист. – Його терпінню позаздрив би й губернатор. – Я знаю, він у вас.

– А натомість?

Кульгаючи сильніше, ніж зазвичай, Рейн перемістився до краю доріжки і сів на купу бур’янів, залишену садівником до кращих часів.

– Мені не потрібні проблеми, – мовив, охоплюючи руками коліна. – Все чесно: я віддав вам лист, а тепер хочу забрати назад.

– Чому? – Міка сподівалася, що Рейн хоч трохи буде відвертим. – Що змінилося? Вам уже не хочеться відплати, Коньяре?

Він потер ліве плече, ледь помітно скривився.

– Ви надто допитливі, пані Міловіко, – заявив беззлобно. – І, якщо вам відоме моє ім'я…

– Рейн Морн? Чесно кажучи, я майже впевнена, що він – плід вашої уяви.

Було видно, що співрозмовник образився. Підхопився на ноги, похитнувся, схопився за гілку бузку, утримуючи рівновагу.

– Ви ж читали записи! – вигукнув у дусі скривдженої дитини. – Згоріли лише останні!

– Я бачила їх. Ті жахливі картинки, що виникали у вашому мозку, розліталися по всьому особняку.

– Як… Тобто… І дівчатка?..

– Не думаю. Певне, вони відчували ваші емоції як свої і… ну… поводилися не найкращим чином.

Рейн оступився, зачепився за прим'ятий сливник, майже впав на бур'яни.

– Однак ви мені не вірите, – прошепотів здивовано.

– Лист насторожує. – Міка не хотіла його засмучувати, та дещо вимагало роз'яснень. – Ось дивіться, у вас була сім'я: батько, мати та брат. Батька спалили, його останнє послання ви знайшли в Ібісі. То чому там згадується лиш одна дитина?

– Я не знаю! Не знаю!

У цьому крику чулося стільки гіркоти та страждання, що Міка повірила. Просто відкинула сумніви. Чоловік, що розгойдувався біля її ніг, щиро вважав себе Рейном – тим, хто готовий на все, аби відшукати родичів і передати матері пошарпаний лист.

І він умів убивати.

Міка роззирнулася, виглядаючи, в який бік зручніше втікати. До будинку? Доріжка рівніша, ямок менше… Але там діти, Рітта і, можливо, Рунка. До воріт? Суцільний сливник, ями… Зате охорона, напевно, поки не спить. Ага, охорона. Веселі хлопці, що красувалися м'язами перед вдячною жіночою аудиторією і навряд чи пробували кров на смак. Чи не обернеться все так, що вона приведе до них смерть? До речі, їх чомусь і не помітно…

– Як ви пробралися до садиби? – запитала Міка, палко бажаючи помилитися. – Повз сторожку? Чи методом табуреток?

– Яким методом? – здивувався Рейн. – А, ви про той сором із огорожею… Каюся, здурів. Але тепер мені не страшні перепони. Я можу літати, – повідомив із прихованою гордістю.

– Та не сьогодні.

Здавалося, його очі вилізуть із орбіт.

– Левітація дається вам тільки в моменти сильної нервової напруги. – Міка знову оцінила шляхи відступу, визнала ворота найкращим варіантом, глянула на співрозмовника, чекаючи, коли він відведе очі, й… сіла поряд із ним. – Якби було інакше, ви б не стрибали зі скелі, а тренувалися на м’якому пісочку. Правильно? Нагадаю ще один неприємний факт: регулювати висоту підйому ви не навчилися, а злітати у небо посеред міста – ідеальний спосіб привернути до себе увагу. Отже, табуретки?

– Поліна, – підтвердив Рейн неохоче.

– Дуже боляче?

– Стерпно. – Він знову потер плече. – Боги, звідки ви… Стривайте, всі ці чутки… Я підозрював, що ви проклята, тому й віддав листа. Думав, використаєте його, щоб переконати Нелюда не співпрацювати з «випалювачами». На мені теж прокляття, але я не здатний ні на що! А ви… Пані Міловіко, як вам вдається знати все?

«Зовсім недавно я лізла крізь прути схожим методом. У мене був помічник, який допоміг не впасти з протилежного боку. Однак без Тимора я або застрягла б, або розквасила б собі ніс. Ти не виняток», – але не варто розкривати особисті таємниці.

– Досвід, – сказала Міка багатозначно. – Сім років регулярних тренувань.

Останнє явно було перебільшенням, але Рейн глянув із несподіваною повагою.

– І все?

– Переконливі наставники також важливі. Голод, холод, загроза Жовтої ради. У нас обох цього вистачало.

Рейн здавався враженим до крайності.

– Скільки вам?

– Двадцять один.