19.2

– Доброго ранку! – Міка переступила низький поріг і попрямувала до Жареї, що зіщулилася на лаві. – Я збиралася до вас зайти, – збрехала безсоромно. – Ви ж скоро відкриваєтесь, так? Нізащо не пропущу таку подію.

Кравчиня, одягнена напрочуд тьмяно і просто, відтулила від обличчя долоні. На її щоках не було жодного натяку на рум'яна, під очима пролягли глибокі тіні, на лобі виднілися тривожні зморшки.

– Джамон пропав! – скрикнула вона, квапливо витираючи сльози. – Вчора вийшов надвір і зник. Як… Як ті люди! Ну, жертви шазілірського прокляття! А в розшуку тільки посміялися! Тобто заяву прийняли, але нічого не обіцяли. І хихикали!

Міка сіла поряд, не уявляючи, з чого почати.

Хто б міг подумати, що Жарея так розхвилюється через Райла? Вона ж його й за людину не мала. Називала звичайною інтрижкою, без якої сучасній жінці не обійтися. Не ревнувала, коли він дивився на інших, не посвячувала у свої справи, не дбала про нього і не сприймала серйозно.

– Як це сталося?

– Як… Розпитали мене про нашу останню розмову, сказали, що вживуть заходів…

Довелося закликати все своє терпіння.

– Не в розшуку. Що трапилось учора? Де ви були? Що робили?

На змученому обличчі співрозмовниці з'явилося розуміння.

– Вечеряли. У мене. Збиралися… Ну, це… І до моря. Багато жартували. Він спитав, чи пішла б я за нього заміж. Я аж вдавилася від сміху. Такий веселун, правда ж?

– Чому? – Міка починала розуміти, в чому суть справи.

– «Випалювач» – і я?

– Емм…

– Та в нього що не слово, то чаклуни!

– Ну…

– Одного разу він запропонував мені перефарбуватись, а то, бачте, рудий колір надто провокаційний. У Шазілірі рудого чаклуна спалили сто років тому, уявляєте?

– Сімдесят.

– Що?

Міка відмахнулася, показуючи: це несуттєво.

Жарея ніколи не бачила останніх листів і не придивлялася до диму, що застилав небо. Для неї вогнища – не історія, а звичайна страшна легенда з розряду «давним-давно, не факт, що правда».

– І потім Райл пішов?

– Посміявся разом зі мною, заявив, що сходить кудись за найкращим вином… І не повернувся! Стривайте… Думаєте, він… Образився?! У сенсі… Він же не міг питати таке всерйоз? О, трясця, що ж я наробила?

Втішати людей Міка не звикла. Незграбно погладила Жарею по плечу, вимовила якусь банальність, приготувалася до порції сліз…

На щастя, кравчиня підходила до всього раціонально і не гаяла час на скиглення.

– Я піду. – Її поганий настрій випарувався миттєво. – Вибігла на вулицю, як дурна, без крему й парасольки. Треба повернутися, поки сонце не піднялося, бо покриюся ластовинням і буду схожа на вареного краба. Побачите Джамона – передайте, що я не гніваюсь. Зовсім. Як гадаєте, якщо я зроблю волосся темнішим… Ні, чорне не хочу! Скажімо, каштанове? Так ось, якщо я пофарбую волосся, це буде нормальне вибачення?

– Звісно. – Наче хтось у цьому світі мав право заперечувати! – Але не поспішайте. Краще спочатку запитайте Райла.

Судячи із задумливого вигляду кравчині, що напевно вже малювала в уяві свій новий образ, думка Джамона не надто її цікавила.

Повз конторку адміністратора Міка пройшла тихо і непомітно.

– Букет! – безапеляційно долинуло з-за широкого листя.

– Мій кабінет закрито, – спробувала викрутитись вона.

– Треба було думати про це раніше, – як відрубав літній чиновник.

Але здалося, що він готовий відступити.

– Цеберко важке… Може, поставимо його у приймальні? Гарно, запах приємний, заодно «випалювачі» шарахатимуться.

– Вони й так нечасто заглядають, – бурчання було радше заради пристойності. – Ну добре, нехай поки що стоїть тут. Смішно, коли люди проходять повз і думають, що ніхто їх не бачить. До речі, пан Мавк з'явився ще зраночку, сидить у губернатора. Не цікаво?

«Тепер пошуками Рейна займеться розшук», – припустила Міка.

І попрямувала до сходів. Віднедавна це була її справа.

***

– Чарівна пані доглядачко, чому ж ви не скористалися розслідуванням і не відпочили як слід? Дивлячись на вашу старанність, серце кров'ю обливається.

Усміхнена фізіономія начальника нишпорок висловлювала безкінечне сприяння, проте підтекст легко читався поміж рядків.

«Іди куди-небудь і не заважай приватній розмові», – мав би вимовити він, зневаживши галантність.

Міка навряд чи знайшла б, що заперечити.

– І вам доброго ранку. – Вона прогнала зайві думки і зачинила за собою двері. – Пане Мавк, можна вас на хвилинку?

– З радістю. – Серіп повернув крісло так, щоб бачити і її, і похмурого Даріана. – Спішу вас порадувати – у мене є деякі новини. Чи ви б воліли, щоб добрі звістки повідомив наш милий Ріан?