Розділ 19.1. Перевірка

– Пан Коньяр злякався?

– Образився?

– Пішов через нас?

На кухні панувала напруга, і навіть смачний запах курячого супу не міг покращити похмуру атмосферу. Їжа давно охолола, ложки тихо стукали по стінках мисок. Іноді на вишиту скатертину летіли бризки, але Міка не смикала дівчат. Досить і того, що три пари нещасних очей намагалися просвердлити її наскрізь, не розуміючи, що змусило вчителя зникнути без прощання.

– Він був добрий.

– Смішний.

– Розумний.

Здавалося, над будинком нависли хмари, хоча ранок видався чудовим: у міру прохолодним, світлим, наповненим пташиним щебетом і ароматом запізніло розквітлих півоній.

Сонячні зайчики грали на посуді, ніби насміхаючись над похмурим настроєм компанії за столом. За вікном несміливо поквакувала жаба – напевно з тієї партії, яку нахаби збирали для вчителя. Під сковорідками виднілися списані різнокольоровим чорнилом аркуші – знову-таки нагадування про відсутню людину.

Віра сердито відсунула миску, кинула мокру ложку на стіл.

– Хочу, щоб він повернувся! – заявила безапеляційно.

Зара з жалем оглянула залишки супу, але теж вирішила взяти участь у протесті.

– Він має повернутися! – Рідина хлюпнулася через край. – Він наш!

Кора швидко обгризла міцними зубками недоїдену курячу ніжку і штовхнула свою миску до інших.

– Поверни його! – наказала, запхнувши м'ясо за щоку, щоб пережовувати довго і поступово.

«Безпечніше завести крокодила», – напрошувалася відповідь.

– Навіщо? Ви ж не хочете вчитися. А гратися краще з іншими дітьми. Їм хоч платню давати не треба.

Міку одноголосно запевнили, що юні учениці прагнуть знань і настанов. Від Коньяра. Тому що він кумедний, добрий та сучасний. Батьку не скаржиться, покарань не вигадує, не гнівається надто довго. Мрія, а не вихователь.

– Нічого не плутаєте? Це більше схоже на якості домашнього улюбленця.

З'ясувалося, що Терн набагато кращий, ніж, скажімо, собака: розумніший, кмітливіший, цікавіший…

– Без бліх. І вигулювати не треба.

Іронію діти зрозуміли, але не оцінили. Надулися, опустили очі, заявили, що вчитель був ідеальний з усіх боків, іншого такого не знайдеться ніколи. Акцент робився на слові «іншого», тож Міка зробила висновок, що наступнику Коньяра доведеться несолодко.

– Ідеальний? Можливо. Чому ж ви його не берегли, бешкетниці? Лякали, знущалися… На його місці будь-хто не витримав би.

Дівчата пообіцяли вибачитися, не пакостити, поводитися зразково і вчитися на совість, навіть добровільно.

Дражнити їх не було бажання. Урок вони засвоїли. Не факт, що надовго, але й те непогано. Може, наступного разу хоч замисляться, перш ніж когось мучити.

А Терн… Рейн не повернеться. Ні за покликом серця, ні, тим паче, на прохання наймача. Не для того він прибув у Шазілір, щоб возитися з малечею. І кваліфікації в нього немає. Та й довіри він не заслужив.

Жити з шаленим месником під одним дахом… Бр-р-р…

«Сказала проклята, що осіла в садибі Нелюда», – промайнула резонна думка.

– Думаю, він зайде попрощатися, – підбадьорила Міка малолітніх подружок. – Або лист надішле. Кожній окремо, тому тренуйтеся в читанні.

Як і очікувалось, їх це не втішило. Зате повна чорнильниця і чистий папір трохи розвіяли нудьгу, а обіцянка дістати дошку для креслення і пів мішка крейди майже повернула стерпний настрій.

Майже. Найближчим часом забувати вчителя дівчата явно не збиралися.

***

Солодкуваті пахощі розкішних півоній переслідували Міку до самого магістрату. Здавалося, що ці яскраві, з погляду «випалювачів» вкрай провокативні квіти дружно розпустилися по всьому місту.

Вона не втрималася, попросила зупинити карету біля лотка квіткарки. Купила цілий оберемок величезних бутонів на товстих стеблах, ще й прихопила цеберко з водою, в якому вони стояли.

– Повернете пізніше. – Знайома продавчиня не захотіла призначати ціну за посудину. – Все одно я вже йду. Скоро підніметься спека, жодна рослина не витримає. Злийте трохи воду, бо проллється на вибоїнах.

Тож до міського управління Міка увійшла, притискаючи до себе цеберко з розкішним букетом, і, обережно переставляючи ноги (пишні квіти частково закривали поле зору), попрямувала до сходів.

– Пані доглядачко, на вас чекають! – долинуло від конторки адміністратора.

«Архів же закритий», – здивувалася вона.

Перехопила цеберко зручніше, розсунула носом стебла. Чомусь злякалася, уявивши, що до неї прийшов хтось із минулого. Мати, наприклад. Несусвітня дурість, якщо подумати. Поважна Аріала Дайра забула свою безнадійну дочку сім років тому і не згадала б, навіть якби захотіла. У неї тепер нова сім'я.

І нехай.

«Геть нудьгу», – Міка розгледіла людину, що сиділа в приймальні, і настрій трохи покращився.