17.4

– Зініела вибігла на палубу. Вона завжди кудись поспішає! Підбігла до мене, штовхнула, показала на чайку і сказала, що хоче собі такого альбатроса. – Лонс гладив зігрітий південним сонцем бік корабля, його погляд блукав у синюватій далечіні. – Потім смикнула маму, попросила дозволу піднятися на місток. Почала рюмсати, коли її не пустили, заявила, що поскаржиться батькові. Він її обожнював, балував постійно! А вона користувалася цим, клянчила подарунки, ябедничала без міри. Яка ж вона ще маленька!

Обгоріла шкіра юного Уфіна за минулий час змінила морквяно-червоний відтінок на суцільний рум'янець і нещадно лущилася, місцями аж звисала клаптями. Лонс чухав вузьке підборіддя, не помічаючи, що ось-ось подряпає його до крові. Синяво-чорне волосся теж не витримало натиску шазілірського сонця і стало сухим, ламким, звисало як стара солома з занедбаної стріхи. Ластовиння заполонило ніс і щоки, короткі вії зблякли, на губах виднілися тріщини. Лиш зелені очі не втратили блиск.

– Капітан запропонував почекати, щоб шхуна розвантажилась і відійшла першою. Там шастало надто багато дрібних суденець, іти було складно. Вони не реагували на сигнали, кричали про якусь чергу… Батька це розсмішило. Він наказав збільшити швидкість. Заявив: «Подивимося, чи заберуть вони свої човники. Заодно покажемо, що сила за нами». Мати покликала Зініелу до себе, повернула обличчям до корми. Почала сюсюкати, розповідала про морських котиків і дельфінів… Вона не бачила, що один човен уже перекинувся. У неї зір дуже поганий. А Зіні запитала: «Чому та дівчина борсається у воді? Вона нас наздоганяє, так?» і помчала до борту, щоби нічого не пропустити. І… І тоді я…

Худий кулак врізався в осмолені дошки, на кісточках пальців виступила кров. Злякана чайка обурено закричала й втекла якнайдалі. Лонс простежив за нею поглядом, облизнув розбиту руку.

– Мені захотілося, щоб це безумство закінчилося. Не для них! Не подумайте, я зовсім не бажав смерті батькові та Раді! Мене дратувало власне прокляття. Лонс Уфін, син голови Жовтої ради – чаклун! Уявляєте, що я відчував? Це ж ганьба для всієї родини! Якби інші довідалися…

Міка відвернулася, приховуючи емоції.

Інші б не дізналися. Уфін дорожив своїм становищем у суспільстві. Він би відправив сина кудись подалі… За умови, що не наказав би позбутися його без шуму.

Старі кар'єри – хороша адреса для нащадків, що не виправдали надій. Або скелі – море охоче поглинає все, м'ясоїдні риби замітають сліди.

– Та я сам тоді не вірив. Подумаєш, одного разу на балу не витримав і наказав пихатим цапам із почту короля заткнутися до кінця вечора! Ну, вони й не промовили жодного слова, поки не зайшло сонце… З'явилися чутки, що їх зачарували, говорили про замах на Флеріана, потім тих людей назвали проклятими і… Ми дуже вчасно поїхали, згодні?

Від неживого сміху юнака у Міки заворушилося волосся. Незважаючи на зовнішню браваду та байдужість, Лонс страждав через минуле. Він не звик ставитися до смерті як до чогось повсякденного. Зрештою, йому було лише сімнадцять.

– Королівський обдарований почав поглядати на мене з цікавістю. Я чув, він питав батька, чи не збираюсь я вступити до Ради. Я! Проклятий! Тоді я вперше подумав, що Флеріан даремно вірить цій людині. Той стариган або некомпетентний, або веде свою гру.

«Королівський обдарований… Зважаючи на все, він – щит. Йому вдалося зібрати дві сотні молодих чаклунів. Зібрати – чи врятувати від полум’я? Вони й не підозрювали про дар. Що він збирався робити з ними? Створити власне військо? Чи пристосувати для благ держави? А тепер вони у Шазілірі. Відправлені на смерть. Чи?.. Знову «чи»? Невже їх і справді відіслали в далеку колонію, щоб нацькувати на місцевих жителів і знищити місто, яке не приносить доходу? Можливо, влада так і планувала. А що думав із цього приводу проклятий, який досяг статусу «обдарованого», я навряд чи дізнаюсь».

– Я закричав: «Поверніть на скелі! Хай усе зникне! Мені набрид цей світ!». Подумав, що зараз мама накинеться з докорами і відправить в каюту. Почне пхати настоянки від нервів, гладити по голові, обіцяти, що одного разу ми поїдемо назавжди і більше ніяка Рада не снитиметься мені ночами. Але вона лише міцніше пригорнула до себе Зініелу. Ніхто не озирався, не крутив пальцем біля скроні… Я зрозумів, що не говорив тих слів уголос. А потім капітан повернув штурвал і моряки взялися за снасті.

– Ви не винні, Лонсе. – Міка заступила йому сонце, змусила дивитись на заросле зеленню узбережжя замість пробитого днища. – Це був нещасний випадок, а не злочин.

– Вони всі підкорилися! Всі!

«Починаю заздрити. Для більшості чаклунів така сила – межа мрій. Боги, майже смішно: мене називають справжньою обдарованою, хоч я здатна впливати на одну людину за раз, причому бажано дивитися їй в очі і не думати ні про що інше».

– Я не знав, як скасувати наказ! – Лонс майже ридав. – Бриг нахилився! Мама тримала Зініелу, батько впав на палубу… Це було справжнє божевілля! Але ми не перекинулися. Не знаю, чому ми не перекинулися! Омана зникла сама собою, люди ніби прокинулися. Здійнялася паніка, ніхто не розумів, що відбувається. Батько наказував спустити вітрила, щоб зменшити швидкість, капітан намагався розвернути судно. До скель залишалося зовсім трохи, але в нас би вийшло!

– Там течія змінюється. Вас знесло вбік і шпурнуло на берег, – Міка мало що тямила у морській справі, та повторити почуті в магістраті слова зуміла без запинки. – Так навіть краще. Таранний удар завдав би більше руйнувань.