Розділ 17.1. Лонс

Величезний особняк, розташований наприкінці Розмаринової вулиці, мало чим відрізнявся від сусідніх будинків. Він був досить новим – його збудували років двадцять тому, а ремонтували лиш минулого року. Плющ, що зростав навколо нього, несміливо намагався обплести гладкі стіни, проте садівник безжально обривав молоді пагони, не дозволяючи рослинам захопити нову територію.

Просторий двір вражав порожнечею – тим, хто прибув із Ківіра, не подобалися кущі, квітники, навіть дерева, бо вони, виявляється захаращували простір. Звичайний газон – ідеальний варіант. Робітники викорінили колишню рослинність всього за день, засипали ями землею, кинули зверху смужки дерну – і отримали подвійну платню за терміновість.

Навіть звичний для Шазіліра спориш тут не прижився – його виривали, ледве побачивши. Лише кропива нахабно вилазила із щілин біля фундаменту, реагуючи на тотальне знищення новими пагонами.

– Нудьга. – Даріан походжав доріжкою по свіжому гравію, всім своїм виглядом показуючи: тільки повага до мешканців будинку утримує його від того, щоб розвернутися і піти геть. – Так спаскудити садибу… Жах.

– Смаки у всіх різні. – Серіп Мавк стояв на одному місці і, здавалося, насолоджувався легким вітерцем і тінню від ґанку. – Зате подвір'я як на долоні. Ніхто не підкрадеться непомітним.

Вони вже з пів години терпляче чекали, доки нинішня господиня особняка зволить вийти до візитерів. Спочатку вона посилалася на головний біль, потім – на зайнятість, зрештою погодилася відповісти на кілька запитань і попросила «хвилинку, щоб привести себе до ладу».

«Хвилинка» розтяглася на невизначений час. Губернатор встиг висловити припущення, що ейрона потихеньку вислизнула крізь чорний хід і прямує в порт, щоб зникнути навіки.

– Чого їй боятися? – зупинив його голова нишпорок. – У неї непогане алібі. Хлопці з розшуку підтвердять, що за п'ять хвилин після одинадцятої вона слізно благала відвезти її додому, до нещасного Лонсика і бідолашної Зініелочки. А плед… Припустімо, ми доведемо, що він належить їй. Ну і?.. Викинула, злочинець підібрав. Тут вже або віримо на слово достойній жінці, або будуємо припущення. Віддаю перевагу першому.

Десь вдалині вдарив магістратський годинник.

– Третя пополудні, – зітхнув Мавк. – Хоч би чаю вам запропонували. Мені, звісно, за рангом і дихати біля ейронів не належить, а от у вас родовід відоміший, ніж у десятка Уфінів разом узятих. Могли б і пригостити.

Керрейт не відповів. Пройшовся до самих воріт, повернув назад… Який сенс думати про минуле, якщо спогади не приносять нічого, крім болю?

Так, суто формально він – двадцять сьомий претендент на келіварійський престол. Його батько був двадцять п'ятим, брат двадцять шостим. Чи вплинуло це на їхню долю? Ще й як! Недовірливий Флеріан згноїв батька в катівнях, а брат спився і загинув по волі фатуму. Якби не проклята, Даріан досі не знав би, що з ним сталося.

Непомітна Мишка… Тоді їй ледве виповнилося п'ятнадцять, але вона зуміла вирвати себе з пам'яті губернатора.

Зникла. Знову. І ще раз.

А потім врятувала йому життя.

Він шукав чаклунку без обличчя, часом не вірячи у її існування. Іноді здавалося, що вона несправжня. Плід уяви, примарний і невловимий. Фантом, що допомагав не збожеволіти в тому пеклі, який Керрейт створив для себе сам.

Та якось вона увірвалася в його життя – близька і недосяжна одночасно. Вони розуміли одне одного настільки добре, що іноді Даріан підозрював: її створила його підсвідомість, і одного разу вона зникне безслідно, а він виявить навколо себе оббиті повстю стіни і людей у ​​білому вбранні.

Можливо, це було б найкраще…

Для всіх.

Насамперед для неї.

– …більше ні, – почув губернатор слова Мавка.

Вирвався з меланхолії, повернувся до ґанку.

– Кажу, таких лінивих пані вдень з вогнем не знайдеш, – повторив голова розшуку. – У порівнянні з шановною Нікаелою Блекка Чарра – зразок гостинності.

Знайоме ім'я зачепило слух. Блекка… Кузина нареченої, яку вбило шазілірське «прокляття», що уявила себе її наступницею. Шалена, нестримна, примхлива… Даріан вважав її кимось на кшталт сестрички, якій можна пробачити будь-яку витівку.

Так, вважав, поки вона не показала кігтики. Работоргівля, підкуп, приховування доказів – і все це зійшло їй з рук. Ейрона знову була в центрі уваги, лестилася до Ріана, влаштовувала капості… Але тепер Керрейта не розчулювала її навмисна безпринципність – така поведінка викликала тільки огиду.

– Нарешті! – видихнув Мавк. – Навела марафет. Прекрасна ейроно, як же приємно побачити вас у такий чудовий день! – останнє, звісно, ​​адресувалося не губернатору. – Дозвольте вашу руку! – Його губи торкнулися затягнутих у мережива пальців величної жінки, що відчинила двері. – Ви чарівні. А де ваш милий хлопчик? Мабуть, досліджує Шазілір, га?