16.3

***

Сонце припікало немилосердно, і в поєднанні з тряскою в кареті це було особливо неприємно. Подряпини свербіли і пощипували, чубчик липнув до чола, незвично короткі пасма норовили залізти в ніс.

Міка погойдувалася в такт ходу коліс, стежила, щоб не стукнутися об стінку на вибоїні, й неохоче підтримувала мляву розмову з Брікком. Нарешті коні, зафиркавши, зупинилися, і тортури скінчилися.

– Сузір'я Рисі… – всоте пробурмотів «випалювач». – Негідники! З усіх штани спущу!

Міка сумнівалася, що знадобляться аж такі заходи. Любителя заможних жінок видадуть його ж товариші. Вони мають розуміти: впиратимуться – Брікк закрутить гайки, і тоді назовні полізуть інші грішки, яких гості з Ківіра напевно встигли назбирати вдосталь.

Начальник Ради не подав руку і навіть не притримав двері. Вискочив на розпечену бруківку, накричав на вартового і зник у широких воротах складу, переобладнаного як казарми.

Повільно, намагаючись зайвий раз не турбувати свою багатостраждальну голову, Міка вийшла назовні. Притулилася до карети, чекаючи, поки мине напад запаморочення, спробувала не згадувати вчорашню ніч і те, що сталося за кілька кроків звідси.

Не виходило. Пам'ять безжально підкидала лячні картинки, і хоч полуденне сонце сліпило так сильно, що доводилося жмуритися, перед внутрішнім поглядом миготіли тьмяні ліхтарі, плавав нічний туман і чулися стривожені голоси. Вони вимовляли: «Тепер це наше місто! І вона в ньому зайва!», змушуючи здригатися щоразу, коли погляд натикався на розкидані навколо (ремонт, хай йому грець!) дошки.

– Ви не підете всередину. – Тимор пильно спостерігав за Мікою. – Це не обговорюється.

– Чому? Теж розпорядження губернатора?

Вона не збиралася грубіянити, і він це бачив.

– Здоровий глузд, та й усе.

– Блискавка не б'є в одне місце двічі.

– Не сперечатимуся. Люди швидко вчаться і розуміють, що арбалет дієвіший за поліно.

Чайки кричали десь у височині, і їхні пронизливі крики луною віддавалися у вухах. На сусідньому складі активно господарювали робітники: вивозили сміття, затягували всередину готові стелажі, гасали з мотками товстої мотузки та молотками в руках.

– Власник здався за кілька днів, – прокоментувала Міка. – Продав усе Раді. Цікаво, на скільки вистачить міста?

– Обережно!

Вона присіла без довгих роздумів, виставила перед собою руки у захисному жесті, закрутила головою, вишукуючи небезпеку.

Лише пташка. Нахабна крилата тварюка націлилася на ґедзів, що кружляли навкруг коней.

– Задоволені?

– У вас чудові рефлекси, Міловіко. Я тепер спокійний.

«А з нервами зовсім біда».

Караульний здивовано витріщався на них, але Міку мало хвилювали його думки. Вона хотіла, щоби все закінчилося. Нехай настане хоч якась певність, а решта… Трясця, ну чому їй завжди потрібні чужі турботи?

Ворота обителі Жовтої ради відчинилися, пропускаючи розлюченого Брікка. Він тяг за рукав миршавого хлопця в сірій уніформі і, судячи з рішучого вигляду, мав намір прибити… в сенсі, одружити його на місці.

– Цей? – Брікк штовхнув молодого «випалювача» з такою силою, що той розпластався на запиленій бруківці. – Вран, а серед своїх – Курча?

– Гадки не маю. – Міка зміряла худорлявого світловолосого чоловіка уважним поглядом. – З описом наче збігається

– Це він, – сказав Тимор. – Я бачив його на Кавуновій.

Хлопець підтягнув коліна до грудей, опустив очі й зіщулився, ніби чекаючи побоїв.

– Забираєте? – Брікк, очевидно, визначився з пріоритетами і прикривати негідника не збирався. – Чи тут?..

«І що ж, по-твоєму, я збираюся з ним робити?» – Міка не розуміла його настрою.

Втомлено кивнула на карету:

– Залазь… те.

Почекала, поки «випалювач», благально зиркаючи на начальство, підбере себе з землі і, окинувши клаптик моря між складами мученицьким поглядом, залізе на сидіння, поставила ногу на підніжку.

– Надвечір поверну, – пообіцяла голові Ради.

На фізіономії Брікка майнула огида.

– Це не обов’язково.

У Міки з'явилася підозра, що вони зовсім не зрозуміли одне одного.

– Ми не збираємося його калічити, – пообіцяла вона.

Тимор закашлявся, приховуючи сміх, Вран став білішим за крейду, Брікк посміхнувся з розумінням.

– Ясно, – кинув сухо. – Передайте мої вибачення потерпілій стороні. Рада виплатить їй гідну компенсацію.

І знову трясіння на нерівній дорозі, спека, від якої не рятували й відкриті віконця, усюдисущий південний пил… Мовчазний супутник із загнаним поглядом ще більше погіршував ситуацію. Можна подумати, його везли на страту! До речі, хтозна, що він собі навигадував? Раптом справді прощається з життям?