15.4

Ґрати міцні, проте замка немає. Скрип, рештки скла обсипалися всередину кімнати…

– Я знайшла його! Ой, ні, здалося!

Пальці ковзнули по гострому уламку, долоню пронизав біль.

Неважливо.

Головне – не поспішати і знайти те, за чим Рейн прибув до ненависного міста.

Ім'я.

– А-а-а!

Швидкий удар – і сива служниця осіла на підлогу.

Неважливо!

Коридор, спальні, бібліотека…

– Та…

Короткий замах – і заспаний підліток розтягнувся на килимі.

Неважливо!!!

Кабінету немає.

Як таке можливо? Де ж губернатор зберігає компрометуючі записи? Не в магістраті, це точно, – Рейн обшукав його вздовж і впоперек, працюючи там прибиральником, а потім потрапив на виправні роботи через те, що випадково зламав табуретку в приймальні і гарикнув на чиновника, який посмів ударити його за це.

Сходи.

Справді, є ще другий поверх!

– Онде він! Я виграла!

Постріл, крики, несамовитий вереск…

«Так вам і треба, нелюди!» – Рейн вишкірився, зрозумівши: одна з красунь всадила кулю в іншу.

Треба поспішати. Ні, без паніки! Спершу знайти записи!

Двері, двері, двері…

Стіл, чорнильниця, стелаж, сейф. Це воно!

– Закінчуємо гру! Їдьте за лікарем!

Ну звісно, ​​навіщо звати лікаря заздалегідь? »Зайцю» він точно не знадобився б.

Ящики замкнені, але Рейн без роздумів розламав кожен із них. Наслідити не страшно. Він не збирався затримуватись у місті чи сперечатися із системою. Йому потрібна лиш адреса.

Та ім'я.

Подвійна бухгалтерія, листування з противниками короля, якісь підозрілі розписки… Ні слова про Жовту раду.

Шафа з гуркотом перекинулася на дубовий паркет. Досьє… Хех, у ібіського губернатора була інформація про всіх тутешніх ейронів та їхні сім'ї. Любовні послання, треба ж таке… Непристойні картинки! У нього явно вистачало вільного часу.

Сейф. Залізо, складний замок. Не підступитися.

– Знайдіть «зайця»!

Не панікувати. Треба подумати. Швидко.

– Татку…

Наляканий хлопець увірвався до розгромленого кабінету і застиг стовпом.

– Код!

Він не міг його знати. Не міг! Глава Ібіса не довірив би таємницю дитині.

– Код, – з натиском повторив Рейн, – чи я влаштую полювання на тебе. Без зброї.

– Дев'ять-дев'ять-вісім-дев'ять.

Сейф відкрився.

– Шпигуєш за своїм старим?

– Це мій день народження.

«У тварин на кшталт тутешнього губернатора теж є сентименти?» – Рейн кивком підкликав підлітка до себе і, підбадьорливо посміхнувшись, ударив у скроню.

Хай не заважає. Треба ще кілька хвилин.

Прокляття! Ейрон надто розумний, щоб залишати сліди. Нічого про «випалювачів»… Як же так, якщо позавчора палало вогнище, але той, для кого влаштували полум'яне поховання, був відомою фігурою в політиці – не в чаклунстві?

– Він у будинку! Варто!

Зверху список. Лозар – депортовані, Борек – кар'єри, Тугон – страчені, Морн – загинули… Ні! Брехня! Ейрона Морн у Ківірі!

А це що? Старі листи. Нерівні рядки, якісь плями, рвані краї… Один, два… Сім. «…Проклинаю день, коли я народився…», «…не переч «випалювачам»…», «…залишися з моєю матір'ю…»… Рейн встиг вихопити лише кілька рядків, але одразу ж зрозумів, звідки вони.

Він давно забув, що таке сльози. Навіть дивлячись на послання, які не мали шансів потрапити адресатам, не відчував нічого, крім злості та розчарування. Не вдалося. Тут також нічого немає. Усі зусилля марні.

Тупіт у коридорі, брязкіт зброї, близький постріл…

«…клянусь, я не жалкую ні про що. Час, проведений поряд із тобою, пролетів як мить, але він не міг тривати вічно», – дихання перехопило, коли Рейн побачив знайомий почерк, що вивів напрочуд рівні рядки.

– Розосередитись! Убити на місці!

Часу на роздуми не лишалося.

Листи опинилися в кишені.

Фіранка відірвалася разом із карнизом. Рама, віконниці… Як же високо! Ні, ризикувати не можна. Нарешті вдалося здобути хоч щось! Пам'ять. Чи свідчення?

Лампа полетіла в розсип записів. Вогонь спалахнув як за помахом чарівної палички.

– Допоможіть! – Хлопчик якраз отямився. – Тату!

– Забирайся геть, малий. – Рейн не мав ні найменшого співчуття до цього випещеного поріддя ситих ейронів. – Тобі нічого не загрожує.