15.3

***

На південь від Ібіса вже десь пів року горіли торфовища, але влада надумала вжити заходів лише тоді, коли стало ясно: осінні дощі не загасять вогонь.

У негоду вітер гнав жовтий дим на місто і вузькі криві вулиці перетворювалися на пекло. Протяг, що мав би вивітрювати сморід, плутався між стінами близько розташованих будинків, заганяв гар усередину житлових приміщень, жбурляв у обличчя перехожих темний пил, що осідав на шкіру і в’їдався в тканину.

Сипався сніг – густий, липкий, гидотно брудний через попіл, що кружляв навколо. Важкі чоботи перетворювали його на в'язку кашу, і він танув на взутті, падав у халяви, чіплявся до одягу…

– Чого розмріявся, хлюпику? – Несильний удар припав на потилицю. – Осмілів, га? Відро в зуби і… Чи знову в карцер захотілося?

– Ні, пане. – Рейн випростався, схопив надтріснуте дерев'яне відро, зачерпнув води зі струмка, що біг між зледенілим камінням. – Перепрошую, пане. Надалі буду стараннішим, пане.

– Чули, лошари? – Начальник гордовито задер голову. – Ось як треба виказувати повагу до вищих чинів. Хвалю, хлопче. Ще десять ходок, і вільний. Підеш по їдло. І стеж, щоб падлюки з кухні міряли кухлями, а не черпаками!

– Так, пане. Буде виконано, пане.

Сніг, пісок і попіл… Здавалося, це триватиме нескінченно.

Крок… Ступня грузне, чобіт сповзає.

Другий… Слизька грудка землі, гострий камінчик.

Третій… Ніздрі забиті димом.

Четвертий… Очі сльозяться, але витерти їх неможливо – руки зайняті широкими дужками неслухняних відер.

П'ятий… Провал посеред колись родючого поля.

Шостий… Непідйомний тягар, вода виплескується на коліна.

Сьомий… Нова порція диму, кашель рве легені.

Восьмий… Настил із неотесаних колод.

Дев'ятий… Кора роз'їжджається, йти неможливо.

Десятий… Дірка в землі, куди треба виплеснути вміст відер. Одне, друге… Шипіння, хмара попелу, тріск ручки, що відірвалася…

– Хто за збиток заплатить, свинюко?! Плюс тиждень до твого терміну!

Байдуже. Безглузда робота, безглузді накази, безглузді нападки… Безглуздий світ? Рейн ненавидів його так сильно, що тримався на одній лише впертості.

І знову кроки. Перший, другий… Дехто з тутешніх давно забув, що таке нормальне життя. Невже одного разу забуде і він?

– Шикуйтеся! Швидко! Очі опустили! Ти! Погань, чого виставив опіки? У задній ряд, носа звідти не висовуй!

Щотижнева перевірка із міського управління.

Невеликий перепочинок.

– Морду витри, виродку! Дожив до сивини, а вмиватися не навчений?!

Це нікому не потрібно.

Марна трата часу.

Суєта заради відмітки на офіційному аркушику.

Звідси не втікають. Громадські роботи – єдиний шанс розплатитися за дрібний злочин на кшталт хамства ейрону чи хуліганства, не отримавши тавро. На них йдуть охоче і без протестів. Кілька місяців пекла – і ти знову людина.

Майже напевно.

– П'ятнадцять… Двадцять… Три, чотири… Втікач?!

– Помер від лихоманки, пане губернатор. – Начальнику явно не подобалося підлабузнюватися у присутності тих, кого він зовсім недавно змішував із брудом. – Замінимо.

– Як просувається гасіння?

– Прогрес очевидний, пане губернатор!

«За місяць яма стала в півтора рази ширшою. Всі кажуть, вода не допоможе, але коли магістрат наказав… Божевілля».

– Бачу, травматизм високий?

– У межах норми, пане губернатор!

«Майже половина здатна триматися на ногах кілька годин поспіль».

Але Рейн вдячний наглядачеві, бо якби той поскаржився на поганий стан здоров'я ув’язнених, то прислали б коновалів із Медичної академії. Практикуватися, щоб їм згнити живцем. Їхні досліди ніколи не закінчувалися добре. Старожили знали це напевне.

– Скарги?

– Жодних, пане губернатор!

«Їсти нічого, спати нема на чому… Байдуже, незручності минають, а слід розпеченого заліза залишається на все життя».

– Отже, все влаштовує. Добре. Підберіть когось міцного для полювання.

«Знову. Скільки ж крові має пролитися в цьому проклятому богами місті, щоб воно провалилося крізь землю?».

– Міцного, пане губернатор?

Замішання начальства цілком зрозуміле – тут не залишилося чоловіків, здатних протриматися в забавах ейронів досить довго, щоб не набриднути.

– Он той, високий. А, без пальців… Не годиться. Там будуть жінки, їм не треба дивитися на каліцтва. Гей, ти, гарненький, у тебе все на місці? Фу, гнилі зуби – це огидно. Може, знайдеться доброволець?

«Там будуть жінки… Отже, не ліс і не ущелина. Влаштують видовище просто в Ібісі?».