15.2

Сплеск люті, що допоміг витримати і фальшиву «смерть», і поїздку, і не професійне промивання рани, давно минув. Міка з радістю залізла б у якийсь тихий куточок і прохникала б до ранку, оплакуючи несправедливість світу. Вона повторювала собі, що врешті так і вчинить – от як тільки…

«Після «випалювачів» з'явиться щось інше, а потім знову, і знову, і так до безкінечності! Але ти цього не побачиш, бо вгробиш себе раніше!» – згадалися слова губернатора. Вони стосувалися надмірної старанності на роботі, але час дав їм інше значення.

Не можна впадати у відчай і стогнати про гірку долю. Сенс? Звісно, ​​хтось із оточення обов'язково розщедриться на втіху. Наприклад, Ріан. Він зовні неприступний і байдужий, та насправді потребує підтримки ще більше, ніж Міка. Може, тому що проклята давно змирилася із самотністю, а Нелюд досі сподівається на неможливе?

– Навіщо я псую тобі життя? – прошепотіла вона в темряву. – У мене ніколи не буде спокійного майбутнього.

Кліпнула, начепила на обличчя щось схоже на посмішку, рушила до доріжки, що бігла поміж кущами.

– Що там трапилося, Мишко? «Випалювачі» побилися, використовуючи чаклунство?

– Не між собою. – Міка не збиралася надто ухилятися від правди.

– Тимор?! – Даріан зовсім не здивувався, хіба що в його тоні майнув осуд.

– Сам же найняв його наглядати за мною. – Вона не дорікала – констатувала факт.

– Він розповів?

«Чаклунці та ізгою легко порозумітися».

– Здогадалась.

– Вони напали на вас? – Холоднокровності як не бувало. – Ці тварюки….

– Тихіше. – Міка здригнулася, коли гілка гойднулась і знову обтрусила на неї добру жменю води. – Ми всі поводилися неправильно. Окрім Тимора. «Випалювачі» не скаржилися? Ну, на те, що злючі шазілірці за підтримки підлих чаклунів накинулись на справжніх борців за чистоту людської раси тощо?

Поруч застрекотіла жаба і, ворухнувши листя, пошльопала через доріжку. Даріан задивився на неї, ніби забувши, що біля нього є жива людина.

– Як гадаєш, це та сама?

Міка не відразу зрозуміла, про що він.

– Ні.

– Схожа…

Їй аж ніяк не хотілося розмовляти про земноводних, вчителів та дітей.

– Вони всі схожі, – прозвучало різкіше, ніж планувалося. – Що з «випалювачами»? Скарг не буде?

– Той, що вижив, бурмоче молитви і співає оди справжній обдарованій, здатній знищувати чаклунство.

– А інший?

– У морзі.

Міка похитнулася від болю, що пронизав потилицю.

– Слизько, – спробувала виправдати слабкість. – Коли ми йшли, вони обидва були живі.

– Навіщо тебе взагалі туди понесло?

«Ну ось, як і очікувалося… Сама винна, хе-хе… Скрізь одне й те саме».

– Вони були живі, – повторила Міка наполегливіше. – Такі здоровані не вмирають від побоїв!

– Залежить ще, від яких. – Керрейт припинив шукати поглядом жабу й повернувся до співрозмовниці. – Дубова дошка вкладе будь-кого, особливо якщо опустити її на чиюсь маківку.

– Дошка?!

– Не Тимор?..

Напад запаморочення накрив несподівано. Незграбний крок убік, колючі гілки акації за спиною… Тонка сорочка промокла, ледве стикнувшись із листям, обмитим недавнім дощем, суцвіття залоскотало шию.

– Розкажи правду! – Даріан миттю підскочив до Міки. – Що трапилося?!

Міцні пальці вп'ялися їй у плечі, потягли пасмо волосся. Багатостраждальну потилицю хльоснуло болем, і Міка зрозуміла, що цього разу не витримає.

Але замість стогону розчула власний неживий сміх.

– Правду? – перепитала, дивуючись глумливим ноткам, що переповнювали голос. – А правда елементарна. Її, між іншим, навіть юний Лонс засвоїв. Брікк піде на все заради вищої мети. Абсолютно на все! Нині це нам допомагає, бо наші бажання збігаються. Та якщо загроза від Келіварії зникне…

Втім, це не мало значення доти, доки «якщо» не перетвориться на «коли».

– Правда полягає в тому, що ми потрібні одне одному, – посміхнулася Міка, маючи на увазі Раду та Шазілір.

Звичайно ж, Даріан сприйняв її слова по-своєму.

«Тільки не волосся!» – ухилитися від обіймів було нікуди.

Шкіру ніби здирали живцем…

«Острижуся повністю!» – кинула беззвучну погрозу Міка.

Запізно згадала, що завжди може наказати і…

Ні, вона воліла б втратити скальп, ніж занурити Керрейта в ту безпросвітну порожнечу, яка завжди з'являється після чаклунських вказівок.

– Чому в тебе мокра голова?

«Напевне, таки треба було накласти шви», – сяйнула прикра думка.

Нерозумно вийшло… Тепер не викрутишся…