Розділ 15.1. Правда

Даріан нервово походжав уздовж огорожі, дивуючи охоронців, прискіпувався до дрібниць на кшталт гри в карти, підкидав вимиті дощем камінці, обривав листя з навислих над дорогою верб.

Північ давно минула, хмари розійшлися, на захід поспішав місяць. Тепле вологе повітря застрявало у легенях, спричиняючи кашель. Над мокрою бруківкою клубочився нічний туман, з гілок зривалися краплі і плюхалися на пласкі камені.

Зі сторожки долинали тихі розмови варти, зрідка вили сусідські собаки, в глибині садиби мелодійно цвіркотіла самотня очеретянка.

Даріан міряв вулицю широкими кроками і чітко розумів, що поводиться неправильно. Пліткарі й без того не замовкають. Треба бути обачнішим. Не робити те, що може спровокувати чутки. Не виставляти на загальний огляд власні тривоги. Піти в тінь. Причаїтися і… І чекати. Чекати там, де є лише він та його страхи. Не підпускати нікого, не показувати слабкість, не дозволяти почуттям керувати собою!

Не вдавалося.

Ноги відмовлялися звертати за ковані ворота.

Даріан знаходив безліч виправдань, що пояснювали, якого демона він робить посеред кварталу знаті в такий пізній час, і кожне з них звучало правдоподібно.

Для інших – не для нього.

Він знав, що не нагулює сон, не перевіряє компетентність охорони, не спостерігає за сузір'ям Лані, яке з'являється лишень раз на рік, і не чекає ейрона Холса, що незабаром має очолити транспортну контору.

Мимо повільно проїхала карета. Даріан провів її довгим поглядом, хоч одразу ж помітив: не та.

Черговий листок верби відірвався разом із гілкою. Гучний хрускіт вивів зі стану апатії. Даріан струснувся, перервав безглузду ходьбу. Притис долоні до холодних прутів огорожі, підставив обличчя вітерцю, що віяв від моря…

– Що ти там робиш, Ріане?

Серце смикнулось як божевільне. Зупинилося на мить, бухнуло у вухах. Пульс почастішав, у голові виникла незвична легкість. Тіло ніби втратило чверть ваги, і Даріана хитнуло на огорожу – туди, де серед зелені виднілася жовта пляма літньої уніформи архівної доглядачки. Тієї самої уніформи з короткими рукавами, мереживною сорочкою і широкими штанинами, яку Міка вважала надто зухвалою навіть для Шазіліра, але змушена була вдягати після пригоди біля фонтану.

– Мишко? – Він не вірив своїм очам. – Коли ти повернулась?

***

Міка спіткнулася на рівному місці. Поява Даріана стала для неї несподіванкою, і вона не втрималася від необачного питання.

Простіше кажучи, привернула до себе увагу.

Провалила план.

І що йому сказати?

«Хвилини три тому. Протиснулася крізь прути огорожі, щоб не турбувати домашніх. Заодно довела, що в особняк за бажання може потрапити будь-хто і варта біля воріт не допоможе», – лізло на думку.

– Недавно, – відповіла Міка ухильно. – Ось, гуляю собі потихеньку, – вийшло вкрай фальшиво. – Сьогодні Антилопу видно. Гарна, правда ж?

– Лань.

– Що?

– Сузір'я Лані.

– А схоже на антилопу.

– Схоже на п'ять хаотично розкиданих зірок. Не ухиляйся, чаклунко. Я знаю, що сталося в порту.

«І такий спокійний?» – чомусь це викликало не полегшення, а укол невдоволення.

– Не думала, що були свідки. Вибач, що не вдалося зам'яти справу.

– Про що ти? Яку справа? Стривай, я зараз підійду. Гей, ти куди?

«У мене вся спина та плечі у кривавих плямах. Місяць надто яскравий, ти обов'язково помітиш».

– Втомилася. Поговоримо завтра, гаразд?

– Чому ти задкуєш? Стій! – Даріан явно збирався підкорювати огорожу.

– Застрягнеш, як учитель. – Не хотілося повторення метушні. – Це зайве.

– Не обов'язково!

«У мене був спільник, який підсадив туди, де ширше, і допоміг спуститися з протилежного боку. Самостійно це зробити нереально».

– Не дурій, Ріане. Станеш посміховиськом, а заради чого?

– Зачекай мене! – це, безперечно, був наказ.

Міка відступила у тінь. Керрейту припекло поговорити? Що ж, нічого не вдієш. Вона потерпить. Не важливо, що голова розколюється, а збиті лікті печуть вогнем. Справа передусім і таке інше. Тим паче, їй самій хотілося почути, що ж, на думку Даріана, трапилося на узбережжі.

Забруднений мундир довелося зняти й кинути на зігнуту руку. Спиною одразу ж пройшовся холод. Південь, називається… Місяць Клена, о так…

Гілка смикнула волосся, на маківку впали прохолодні краплі.

«Не стогнати і не скаржитися», – на жаль, поводитись як завжди навряд чи вийде.