14.2

***

Нічне освітлення в порту було погане, а біля складів донедавна його взагалі не було. Однак після заселення «випалювачів» міська влада спромоглася виділити кілька ліхтарів – старих, поїдених іржею, з вм'ятинами на стовпах і кутом нахилу, що змінювався залежно від напрямку вітру.

Чужаки не скаржилися. Як підозрювала Міка, Брікк збирався зайнятися облаштуванням побуту своїх людей, використовуючи скарбницю Жовтої ради. На жаль, ківірське послання порушило всі плани, і він віддав перевагу обороні.

– Покличте пана…

І знову гуркіт скла.

Міка скептично хмикнула. В тьмяному світлі караульний побачив її наближення надто пізно і трохи запанікував.

– Не підставляйтеся так. – Вона щиро хотіла поділитися досвідом. – Вперше це спрацює, вдруге, мабуть, також, але втретє викличе підозри. А ви провертаєте одну й ту саму каверзу раз за разом. Придумайте щось інше. Таке, за що від вас не вимагатимуть відшкодування збитків.

– Не розумію, про що ви, – ухильний погляд, надмірно рівний тон. – Пан Брікк зараз у магістраті.

– Знаю.

Насправді Міка розраховувала на сприяння голови Ради, тому його відсутність стала неприємним сюрпризом. І небезпечним, до речі. «Випалювачі» ставилися до неї зі зрозумілою ворожістю, «забудь мене» з ними не працювало б, а того, хто міг їх зупинити, поряд не було.

– Мені потрібен Вран. Невисокий, світловолосий, очі сірі, ніс недавно зламаний, на плечі свіжий шов, мізинець без нігтя, на стегні родимки, що нагадують сузір'я Рисі, на ду… думаю, ви здогадуєтеся, про кого я.

Родимки добили стражника остаточно. Він витріщився на гостю як на чудасію і смішно заворушив губами, намагаючись щось сказати. Вітер хитнув ліхтар, висвічуючи вражену фізіономію чоловіка в сірому мундирі. Нерівні тіні загострили його риси, перетворивши обличчя на гротескну маску. «Випалювач» ніби став свідком дива, причому Міка не могла вирішити, сприйняв він її слова як благословенне богами передбачення чи оповитий пітьмою наклеп.

– Будь ласка, покличте його. Це не займе багато часу.

Караульний не ворушився. Дивився, відкривши рота, і лише його повіки рухалися, доводячи: він не заснув стоячи.

– Якщо вам цікаво…

– Не треба, Лаврі! – раптом отямився «випалювач». – Не…

Кляті ліхтарі! Мерехтливе світло найближчого з них було значно яскравіше, ніж віддалених, і це дозволило неясній тіні наблизитися майже впритул. Проте Міка помітила її. Можливо, завдяки невпевненим словам хлопця з Ради, чи допомогло те відчуття тривоги, що не полишало її останні дні.

Людина.

Висока, плечиста, здатна пересуватися по-звірячому тихо.

З уламком широкої дошки в руках і чомусь знайомим голосом.

– Закрийся, дурню, – крізь стислі зуби промовив той тип.

І замахнувся, перш ніж Міка встигла глянути йому в обличчя.

«Я не ухилюся», – вона ніколи не вважала себе спритною. Її єдиний захист, який досі не підводив, – ментальні здібності.

Але не в цьому випадку. Навіть якби вдалося спіймати погляд супротивника… На «випалювачах» беззвучний наказ не спрацює.

Міка почала падати тої ж миті, коли побачила рух за спиною. Чи зрозумів це нападник? Хотілося вірити, що ні.

Дошка пройшлася потилицею, вдарила навскіс, відлетіла кудись убік. Голова вибухнула болем, лікті хряснули об гостре каміння. Підборіддя врізалося в кулаки, що мимоволі стиснулися, зуби голосно стукнули, з прикушеної щоки засочилася кров. Сльози бризнули самі собою, на пальці впала червона крапля, огидно тепла волога залоскотала шию.

– Що ти наробив, Лаврі? Вона ж справжня!

– Закрий пащу, недоумку! На багаття захотілося? То я тобі швидко організую полум’яний привіт!

– Вона справжня!

– А є різниця?! Тепер це наше місто! І вона у ньому зайва! Не стій стовпом, допоможи!

«Ваше місто? І не мрійте», – біль засліплював, заважав думати, змушував панікувати після кожної фрази.

– Ти вбив її?

– А сам не бачиш? Рухайся, треба викинути цю падаль, доки нікого не принесло!

Міка намагалася не ворушитися. Невідомий Лаврі начебто не збирався перевіряти її пульс чи зіниці. Схоже, у вбивствах він поки що новенький і, незважаючи на показну браваду, прагнув якнайшвидше позбутися свідчень своєї діяльності.

«Про закинуті кар'єри, які обожнює шазілірський злочинний світ, вони не знають. Потягнуть мене або на скелі, або до причалу. У першому випадку мені точно кінець. А в другому… Цікаво, в приморському місті знайдеться ще хтось, хто не вміє плавати, чи я – особлива? Але шанси навчитися пірнати з розбитою головою значно вищі, ніж шанси навчитися літати», – незважаючи на жах, що пожирав душу, Міка намагалася знайти вихід.

Грубі руки перевернули її на спину. Розсічена потилиця вдарилася об тверду землю, у хребет уперся камінь. Міка не втрималася від стогогу, проте його не почули.

Чи не схотіли чути?