Розділ 13.1. Звільнення

Привабливий, гострий на язик, заможний до непристойності Баміал Рект був загальновизнаним улюбленцем Шазіліра. Його зелені очі змушували тремтіти не одне дівоче серце, худорляві пальці вправно поралися із золотими монетами, вузькі губи охоче видавали посмішку у відповідь на будь-які, навіть неприємні слова.

А ще Рект мав дар, який не проявився й досі. Його це не засмучувало – слабеньких ментальних здібностей вистачало, щоб до тридцяти двох років стати одним із найбагатших містян.

Йому належав торговий дім «Лілії» – величезне підприємство, що займалося продажем прянощів. Чотири шхуни регулярно вирушали в далекі плавання, привозячи найекзотичніші продукти і відшукуючи небачені дива. Ще дві курсували біля південних берегів, забезпечуючи шазілірців свіжими приправами.

Баміала любили всі: і юні створіння, що червоніли поблизу будь-якої істоти протилежної статі, і зрілі жінки, що мали досвід у виборі шанувальників. Навіть чоловіки відчували до нього дружнє ставлення!

«Уміння вселяти настрій часом краще, ніж здатність віддавати прямі накази. Після маніпуляцій Ректа люди не страждають на головний біль і не поводяться як божевільні. У них залишається лише відчуття порожнечі… Теж мерзенне, треба визнати. Але він розкидається підробленими думками, не замислюючись. Я маю робити так само. Зараз не час переживати щодо етичності своїх дій», – Міка йшла між прилавками, переповненими скриньками з акуратними ярликами, і ловила на собі пильні погляди зосереджених продавців.

Складалося враження, що кожен із них хоче щось сказати, проте не наважується заговорити першим. Це змушувало нервувати і рухатися швидше, але нав'язлива увага не припинилася навіть після того, як Міка увійшла в закриту для покупців частину будівлі.

– Е-е-е…

– Вибачте, що? – Вона не дозволила миловидному хлопцеві в тутешній уніформі прослизнути повз із виглядом «я нічого не бурмотів, вам почулося, дайте мені спокій». – Мені не можна сюди заходити, так?

– М-можна, – він помітно заїкався. – В-вам. Тобто в-всім. Але вам точно. І іншим. І… І їй. Краще б-би не разом. Охорону покликати?

– Навіщо? – Хоч би мирний тон його заспокоїв і налаштував на чітке висловлення думок!. – У вас тут Жовта рада? – запитала Міка замість: «За Баміалом прийшли з Ради?».

Хлопець струснув довгим волоссям, що при світлі ламп скидалося на м’яту солому, блиснув кривуватими зубами в невпевненій посмішці:

– «В-випал-лювачі»? – уточнив, запинаючись. – Ні, ще гірше! Пані Чарра!

«Ця напасть справді страшніша за Брікка та його висновки», – похмуро подумала Міка, крокуючи вперед.

– Е-е-е…

– Що?

– Може, п-почекаєте в… у п-підсобці? – пролунало несміливо. – З ч-чаєм… і цукерками… тістечками… А ще ви отримаєте картку знижок на п'ять візитів! – останнє продавець випалив на одному подиху.

– Чарра зовсім оскаженіла? – Здогадатися про причину його заїкуватості було неважко. – Що в неї знову не так?

– Плюється, – зітхнув хлопець трохи спокійніше. – Вазу розбила. В-вас побачить – озвіріє…

Заперечити не було чого. Блекка ревно плекала цілком зрозумілу ворожість до архівної доглядачки. Зовсім недавно пані Чарра уявляла себе ейроною Керрейт і не сумнівалася: якось Даріан побачить у ній не тільки кузину покійної нареченої, а й досконалий зразок великосвітської вроди, готовий стерпіти все заради його прихильного погляду.

Потім на обрії замаячила нікому не відома Міловіка Дзвінка, і знатна дама відчула загрозу своїм планам. Вона зробила величезну дурість: зв'язалася з Ректом і його чаклунськими штучками. Блекка загрузла в цьому по самі вуха і навіть зважилася на работоргівлю, оскільки послуги Баміала коштували захмарно.

Суду та кар'єрів пані Чарра уникла, виплативши своїй жертві чималу компенсацію, проте більше, ніж загроза в'язниці, її приголомшили два спостереження.

Перше: губернатор не збирався розхльобувати заварену нею кашу швидко та незаконно.

Друге: можливість будь-яких стосунків із ним зникла остаточно.

Тобто в глибині душі Блекка розуміла, що її й не існувало… Але це не заважало їй ненавидіти всіх учасників тої історії. Крім Даріана, звісно, – потай вона сподівалася, що одного разу… Якщо архівна вискочка здохне! І якщо Рект допоможе!

Міка прислухалася до криків, що долинали звідкилясь зверху, і ніби на власні очі бачила, що діялося в просторому кабінеті торговця – в справжньому кабінеті, розташованому під самим дахом, а не в затхлій підвальній комірчині, пристосованій для залякувань. Блекка лютувала несамовито, її немов надихали сотні морських демонів!

Певне, краще погодитися на чай і карту знижок. Міка зітхнула, та досить швидко змирилася з тим, що доведеться посидіти в підсобці, доки ейрона не вгамується.

– Я спокійна. Я врівноважена. Я ввічлива. Я знаю, що пан Баміал найкращий, але я не хочу за нього заміж! – промайнуло коридорами. – У «Ліліях» нові товари, мені треба на них поглянути!

Чоловічий голос, що промовив: «Я спокійна», викликав посмішку, проте Міка не мала бажання веселитися. Нехай фальшиві думки призначалися не їй і чула вона їх лише через особливості свого дару, стало неприємно і гидко. Ніби побачила злочин і пройшла повз, проігнорувавши крики жертви…