12.3

Терн опустив голову. На його хворобливо-блідих, не зачеплених шазілірським сонцем щоках проступили червоні плями, притиснуті до голови вуха налилися фарбою. Він провів вузькою долонею по їжачку бляклого, немов посивілого ще в юності волосся, облизав несподівано яскраві губи.

– Мені не подобаються жаби, – пробурмотів ледь чутно. – Вони погано поєднуються з візерунком на моїх простирадлах, – додав зухвало.

Міка запізно зрозуміла, що Коньяр чекав осуду.

– Повірте, миші анітрохи не кращі, – зауважила без тіні посмішки. – Знаєте, це не моя справа, але… Не дозволяйте сідати собі на шию. Покажіть, хто головний. Дівчатка багато що розуміють і швидко вчаться. Я не прошу вас перетворитися на тирана, пане Терн. Просто проведіть межу і не підпускайте їх до неї. Або лякайте Марідом, це працює безвідмовно, хоча уявлення не маю, чому. Традиції, певне.

Його погляд відірвався від підлоги, підборіддя здригнулося.

– Іноді щоб зрозуміти, що відчуває жертва, треба побувати в її шкурі, – видавив Коньяр через силу.

– Ви це знаєте з власного досвіду, Рейне?

Він не знепритомнів і не почав фальшиво обурюватися. Підняв брови, трохи примружився:

– Перепрошую, що? Рейн?..

– Обмовилася. – Міка постаралася зберегти незворушність. – Вибачте, буває. Тож у вашій педагогічній практиці вже були такі випадки?

Вони трохи обговорили важку долю вчителя. Коньяр поскаржився на лінивих учнів, чиї батьки поводяться з наставниками своїх дітей як із брудом, а потім не розуміють, чому нащадки зневажають вихователів. Загітував проти застосування різок як одного із засобів навчання. Запитав, чи справді у Шазілірі збираються заснувати Медичну академію. Висловив сподівання, що загальнодоступні школи, які губернатор обіцяв відкрити у дев'ятсот п'ятнадцятому році, не міф. Трохи помріяв, що одного разу вчителів зрівняють у правах із чиновниками хоча б нижчого рангу.

Говірливість була зовсім не в характері Терна. Щось вивело його з рівноваги. Згадка про Рейна? Пригода під час сніданку? Чи він радий перекинутися словом із будь-ким, хто з ним заговорить?

«Дарма я сказала те ім'я. Якщо він нащадок чаклуна з Ібіса, то насторожиться і втече. Якщо ні – запише це до списку моїх дивацтв», – Міка слухала розмови про прогресивні методики навчання і переповнені дурницями підручники, майже не вникаючи у суть справи.

На її прохання Марід прибрав засувку, і тепер кімната замикалася зсередини величезним навісним замком. Такий крізь щілину не відчиниш, хіба що знесеш разом із дверима. Начебто безпеку гарантовано, можна провокувати домашніх… Але не вірилося, що хтось із них має стосунок до чаклунства і листа з минулого.

З іншого боку, Марід ставився до «проклятості» спокійно. Рітта в глибині душі вважала проклятою себе і пишалася обраністю. Садівник уникав чужих людей, особливо – представників влади. Рунка, навпаки, жила так, наче кожен день міг стати останнім. Терн… Хм, він здавався найненадійнішим суб'єктом, але в ролі вбивці Міка уявляла його погано.

– Бажаю гарного дня, – сказав учитель, і вона зрозуміла, що задушевну розмову закінчено.

Терн попрямував до виходу, спіткнувся об поріг. Пробурмотів кілька нерозбірливих фраз, обсмикнув штанину, що ненароком задерлася, зник у коридорі.

– Де я можу знайти пана Маріда? – запитав когось.

Відповідь Міка не почула, та чи не байдуже? Перед її внутрішнім поглядом маячила жахлива темна пляма старого опіку, що покривала гомілку Коньяра.

– Що за день? – У дверях з'явилася засмучена кухарка. – Ні хвилини спокою. – Вона побачила незачеплену їжу і спохмурніла ще більше. – Нікому не догодиш. В одного від приправ печія, іншому м'ясне не до душі, третій худнути закортіло… Покоївка на дієті, подумати тільки! Уявила себе панянкою!

– Це Рунка?

Рум'яна життєрадісна Сідда такими речами точно не морочилася б.

– Вона, безглузда. – Вміст тарілок вирушив у помийне відро, а вони самі – у величезну каструлю з окропом. – Знову страждає від нерозділеного кохання. Той тип, що із «випалювачів», як у воду канув. Мабуть, покористувався нашою нещасною, та й перепурхнув на іншу квітку.

«Нічого, повернеться. Нацькую на нього Брікка, миттю прибіжить із вибаченнями», – зробила собі замітку Міка.

Потім зажурилася: після вчорашнього вечора очільник Ради навряд чи налаштований на співпрацю, особливо у любовних справах.

– От би звести їх із Терном, – замріяно продовжувала кухарка. – Він молодший, зате тихий і слухняний – дай боги кожному такого чоловіка. Не те що мій був, хай спочиває з миром… Як би їм допомогти, га?

– Ніяк. – Міка ненавиділа звідництво, особливо коли воно стосувалося того, хто, можливо, кілька днів тому вбив людину. – Самі розберуться.

– Розберуться? Ніколи в житті! Рунка плакатиме тижнями, а він і не гляне в її бік.

– Може, тому що не судилося?

– Не судилося? – Їдальнею прокотився сміх. – Якби всі чекали на долю, люди вимерли б давним-давно. Пора вже викинути з голови романтику та почуття. Роки йдуть, а розуму не додається. І люди починають пліткувати…