12.3

– Поснідаєте зі мною?

– Апетит зник, – відрізав він. Затим прокашлявся. – Вибачте. Мені й на думку не спало, що ви блефували, – його голос тремтів, карі очі дивилися в стіну – не на співрозмовницю.

– Справді? – Міка не збиралася напирати, проте й прикидатися наївною бажання не було. – Як на мене, ви зробили це навмисне, пане учителю. Ні, я вас розумію і не засуджую. Будь-якому терпінню настає кінець. Але на мене кричати не варто.

Співрозмовник незграбно переступив з ноги на ногу, сховав забруднені чорнилом руки до кишень простого темно-сірого костюма.

– Про що це ви? – Створювалося враження, що питання адресувалося картині над столом.

– Три тарілки, четверта осторонь. Відразу зрозуміло, це не просто так – вибір із чотирьох вони зробили б охочіше. До того ж усі бачили, що найпідозріліша їжа дісталася Вірі, молодшій. Я сподівалася, старші поміняються з нею, та вони лише вдоволено переглянулись. А ви замінили миску Кори – тої, хто організовує витівки. Ну чи не дріб'язково?

Терн опустив голову. На його хворобливо-блідих, не зачеплених шазілірським сонцем щоках проступили червоні плями, притиснуті до голови вуха налилися фарбою. Він провів вузькою долонею по їжачку бляклого, немов посивілого ще в юності волосся, облизав несподівано яскраві губи.

– Мені не подобаються жаби, – пробурмотів ледь чутно. – Вони погано поєднуються з візерунком на моїх простирадлах, – додав зухвало.

Міка запізно зрозуміла, що Коньяр чекав осуду.

– Повірте, миші анітрохи не кращі, – зауважила без тіні посмішки. – Знаєте, це не моя справа, але… Не дозволяйте сідати собі на шию. Покажіть, хто головний. Дівчатка багато що розуміють і швидко вчаться. Я не прошу вас перетворитися на тирана, пане Терн. Просто проведіть межу і не підпускайте їх до неї. Або лякайте Марідом, це працює безвідмовно.

Його погляд відірвався від підлоги, підборіддя здригнулося.

– Іноді щоб зрозуміти, що відчуває жертва, треба побувати в її шкурі, – видавив Коньяр через силу.

– Ви це знаєте з власного досвіду, Рейне?

Він не знепритомнів і не почав фальшиво обурюватися. Підняв брови, трохи примружився:

– Перепрошую, що? Рейн?..

– Обмовилася. – Міка постаралася зберегти незворушність. – Вибачте, буває. Тож у вашій педагогічній практиці вже були такі випадки?

Вони трохи обговорили важку долю вчителя. Коньяр поскаржився на лінивих учнів, чиї батьки поводяться з наставниками своїх дітей як із брудом, а потім не розуміють, чому нащадки зневажають вихователів. Загітував проти застосування різок як одного із засобів навчання. Запитав, чи справді у Шазілірі збираються заснувати Медичну академію. Висловив сподівання, що загальнодоступні школи, які губернатор обіцяв відкрити у дев'ятсот п'ятнадцятому році, не міф. Трохи помріяв, що одного разу вчителів зрівняють у правах із чиновниками хоча б нижчого рангу.

Говірливість була зовсім не в характері Терна. Щось вивело його з душевної рівноваги. Згадка про Рейна? Пригода під час сніданку? Чи він радий перекинутися словом із будь-ким, хто з ним заговорить?

«Дарма я сказала те ім'я. Якщо він нащадок чаклуна з Ібіса, то насторожиться і втече. Якщо ні – запише це до списку моїх дивацтв», – Міка слухала розмови про прогресивні методики навчання і переповнені дурницями підручники, майже не вникаючи у суть справи.

На її прохання Марід прибрав засувку, і тепер кімната замикалася зсередини величезним навісним замком. Такий крізь щілину не відчиниш, хіба що знесеш разом із дверима. Начебто безпеку гарантовано, можна провокувати домашніх… Щоправда, не вірилося, що хтось із них має стосунок до чаклунства і листа з минулого.

З іншого боку, Марід ставився до «проклятості» спокійно. Рітта в глибині душі вважала проклятою себе і пишалася обраністю. Садівник уникав чужих людей, особливо – представників влади. Рунка, навпаки, жила так, наче кожен день міг стати останнім. Терн… Хм, він здавався найненадійнішим суб'єктом, але в ролі вбивці Міка уявляла його погано.

– Бажаю гарного дня, – сказав учитель, і вона зрозуміла, що задушевну розмову закінчено.

Терн попрямував до виходу, спіткнувся об поріг. Пробурмотів кілька нерозбірливих фраз, обсмикнув штанину, що ненароком задерлася, зник у коридорі.

– Де я можу знайти пана Маріда? – запитав когось.

Відповідь Міка не почула, та чи не байдуже?.. Перед її внутрішнім поглядом маячила жахлива темна пляма старого опіку, що покривала гомілку Коньяра.