12.2

***

Ранок видався теплим, дощовим і метушливим.

Міка довго крутилася в ліжку, прислухаючись до крапель, що барабанили у шибки, і швидких голосів усередині будинку. Вставати не хотілося.

Що чекало за межами особняка? «Випалювачі» вже в курсі, навіщо їх відправили в Шазілір. Райл, напевно, розкаявся і повідомив ім'я проклятої, яка нібито штовхнула його на вбивство. Чиновники розписали десятки версій того, які саме секретні розпорядження прийшли зі столиці.

І взагалі, архів закрито. Опечатано. Це законний привід не вилазити з-під даху в сиру погоду.

«Ти вчора революцію поривалася влаштувати, ледарко», – безжально нагадала пам'ять.

До сніданку Міка вийшла не в найкращому настрої. Рунка знову начудила: у приступі працьовитості взялася мити підлогу в коридорі і так люто махала шваброю, що та вирвалася з рук і забризкала «пані доглядачку» брудною водою.

Оскільки покоївка не встигла забрати синій мундир із пральні, а вдягати літній варіант уніформи не було бажання через запланований візит до «випалювачів», довелося вдовольнитися білим – так званим «святковим».

Розмірковуючи про те, як подолати зарослу травою доріжку, не заляпавшись до маківки, Міка зазирнула в їдальню.

– Всі зібралися? – здивувалась, побачивши чотири тарілки: для Маріда і Рітти, для неї самої і (невже?!) для Даріана.

– Тихіше! – зашипіла куховарка. – Я вмовила вчителя приєднатися до вас. Не відлякайте.

«Йому за двадцять і він має диплом Ківірської академії освіти. Що за ніжності?» – насупилась Міка, сідаючи на найближчий стілець.

Присунула ближче тарілку з чимось на кшталт рагу, взяла серветку…

– Пересядь, – наказав стіл.

Серветка впала на підлогу. З-під вишитої скатертини з'явилася маленька дитяча рука і люб'язно подала шматок тканини.

– Не їж це, – була чітка вказівка.

Міка з цікавості колупнула виделкою їжу. Картопля, перець, кабачки, дощові черв'яки…

– Ми їх у гаряче не клали. – Дзвін посуду спровокував активний шурхіт під стільницею. – Вони живі, бачиш?

Злитися чи сміятися? Урок, схоже, пішов на користь – живу істоту дітлахи пожаліли. Час переходити до наступного – довести, що знущатися з людей погано, і навіть якщо вони не скаржаться, їм все одно боляче.

Вміст тарілки повернувся до попереднього стану. Міка підтягла ближче до себе інші три, вишикувала їх у ряд. Поклала поруч столове приладдя й підняла край скатертини.

– Вилазьте. Нумо! Ви ж не хочете скуштувати батьківського ременя?

– Пан Коньяр не дозволить! – почулося дружне заперечення.

– До чого тут пан Коньяр? – Міка скорчила погрозливу міну. – Гидота дісталася мені, а я, самі знаєте, терпіти таке не збираюся, – зловісний тон дався без особливих зусиль. – Вибирайте: я чи Ма… ваш батько.

Дівчата довго не роздумували – слухняно стали біля стола й обмінялися хитрими поглядами в дусі: «Легко відбулися. Мишка мораль прочитає та й забуде».

– Прошу. – Міка вказала на їжу. – Вас троє, мисок теж три. Одна з них із вашою начинкою. Самі вирішуйте, хто яку з'їсть. Тільки черв'яків залиште, бо вони справді живі.

– Що?! – прогорлав злагоджений хор.

Міка заспокійливо підняла руку:

– Все чесно, хіба ні? Ви не знаєте, яка тарілка особлива. Взагалі-то треба було б її розділити, але я сьогодні добра, тому покарання дістанеться тому, від кого відвернеться удача. Вибирайте.

– Ти не посмієш!

– Ти погана!

– Ти пожалкуєш!

Вона пересмикнула плечима.

– Ремінь для всіх чи смачний сніданок для двох – що тут несправедливого?

Бешкетниці не зрушили з місця, лиш зиркали з-під насуплених брів і штовхали одна одну, під’юджуючи до дії. Середня з дівчаток готувалася розплакатись.

– Доброго ранку! – У їдальні з'явився Марід, принісши запах вогкості та мокрого листя. – Що тут у вас?

– Татку! Вона хоче нас нагодувати…

Старша нахаба розгублено замовкла.

– Чим? – Зарослий бородою до самих очей чоловік оглянув перестанову на столі. – Пахне смачно.

Його донечки надулися ще більше, але від скарг утрималися.

– Та ось розігруємо їжу вчителя, – мовила Міка. – Така смачна, що ніхто не бажає спробувати щастя.

– А, он як – Він втратив інтерес. – Дивні методи. Як на мене, різки ефективніші.

Наповнив іншу миску, вмостився навпроти дівчат, почав з апетитом наминати овочі.

Зазирнула Рітта, поставила ті ж запитання, приєдналася до чоловіка.

– Холоне, – нагадала Міка.

З важкими зітханнями дівчатка встромили прикрашені завитками виделки в рагу.

– Це те, про що я думаю? – Терн взявся казна-звідки. Незважаючи на кульгавість, швидко перетнув приміщення і втупився в їжу обуреним поглядом. – Для вас немає нічого святого! – Він миттю визначив, вміст якої з посудин було перемішано. – Ось, Коро, – посунув до старшої четверту тарілку, що стояла трохи осторонь, – не бійся.