Розділ 12.1. Заколот

Судячи з того, що секретаря Керрейта знайшли під столом із величезним синцем на підборідді і ґулею на потилиці, Брікк підслухав головну новину дня. Очільник Жовтої ради пішов без скандалу та звинувачень. Просто грюкнув дверима, важко протоптав м'яким килимом коридору, збіг униз сходами і зник у вечірній напівтемряві.

Міка кинулась було його зупиняти, проте швидко зрозуміла, що гадки не має, як пояснити ситуацію.

І чи треба пояснювати?..

– Я додому, – оголосив губернатор. – У мене немає сил ні на що. Ти залишаєшся?

Взагалі-то вона збиралася відвідати Райла, але глянула на виснажене обличчя Даріана і передумала. Джамона її візит не підбадьорить – імовірніше, навпаки підштовхне до відвертості з нишпорками, а ось Керрейту опора необхідна більше, ніж будь-кому.

– Я з тобою. У всіх сенсах.

Губернатор запхав королівський наказ у кишеню, не дбаючи про його збереження.

– Хочеш прочитати? – запропонував, притримуючи стулку дверей. – Вкрай цікава інструкція. Брікк не брехав, стверджуючи, що їх насильно відправили до Шазіліра.

Міка переступила поріг.

– Навіщо? Мені вистачило твого переказу. – Їй відчайдушно хотілося запевнити, що рішення знайдеться, та, на жаль, як вона не старалася, а виходу не бачила. – Отже, їх послали на забій. Це погано, я знаю. Але, погодься, було б гірше, якби ми помінялися ролями.

На слизьких сходах Даріан подав руку. Міка вчепилася в його пальці, розуміючи: зараз ця підтримка важливіша для нього, ніж для неї, і не має жодного стосунку до переміщення.

– Доброго вечора, пане Даріане, пані Міловіко, – не забули про ввічливість охоронці внизу.

– Доброго.

Відповідь Керрейта змусила їх розкрити роти – раніше губернатор незмінно ігнорував привітання.

Відблиски сонця ще виднілися на шпилях, але вечірня прохолода неквапливо наповнювала місто. На центральному майдані горіли ліхтарі, хоча було зовсім ясно. Вітер посилився, і Міка, відчувши холод за спиною, застебнула всі ґудзики мундира.

– Пройдемося? – Даріан вказав на пари, що прогулювалися біля фонтану. – Давай усього раз побудемо, як вони.

– Безтурботними?

– Звичайними.

Вона кивнула, погоджуючись. Важкий день… Не завадить вивітрити з голови трохи турбот.

– Я не знаю, що робити. – Губернатор ішов, не поспішаючи, ніби збирався крокувати до самого ранку. – В мене немає ідей.

– Не тут, гаразд? – Міка вдихала повітря, наповнене ароматами квітів, і мріяла, щоб час завмер. – Поговоримо вдома.

Даріан замовк. Потім, не зважаючи на роззяв, що виднілися всюди, зупинився й обійняв її за плечі.

– Скоро ти зненавидиш мене, Мишко, – вимовив сумно. – Нелюд повернеться. Так треба, інакше…

– Інакше ми пошлемо Келіварію лісом, – несподівано для себе самої заявила Міка. – Чужаки захопили Шазілір, а тепер намагаються його зруйнувати. До речі, – довелося стишити голос, – я так і не встигла сказати… Двісті наших «випалювачів» – чаклуни, і в Ківірі про це знають. Їх відбирав королівський обдарований! Уяви собі, і такий є! Думаю, ти розумієш, що це означає?

– Члени Ради не підуть на шибеницю заради міста.

– Угу. А ще у столиці хочуть, щоб ми повбивали одне одного. Сам же якось казав, Шазілір втратив цінність для Келіварії. Ми їм як більмо в оці, але й відмовитись від нас вони не посміють. Країни не розкидаються територіями. Визнати, що Шазілір є збитковою кампанією, означає втратити репутацію в політичному світі. Флеріан не наважиться на таке.

– Якщо місто проігнорує наказ короля, це буде розцінено як державна зрада і прийдуть війська.

Міка відсторонилася, глянула без страху в переповнені скорботою темні очі Даріана.

– Даремно про це хвилюєшся. Ківір уже показав своє ставлення до нас, Ріане, і воно не зміниться, скільки б неугодних владі ми не знищили. Протистояння неминуче. Питання лише в тому, буде Рада нашим союзником чи ворогом?

– У нас немає ні армії, ні зброї, – приречено констатував Керрейт. – За бажання Келіварія змете місто з лиця землі.

Щасливий сміх зграйки дівчат у легких літніх сукнях рознісся довкола. Даріан усміхнувся краєчками губ, підхопив Міку під руку.

– Залишмо це на завтра. Я знаю, про що ти думаєш, чаклунко. Двісті проклятих – величезна сила, але не забувай: вони гадки не мають, як нею користуватися.

– Їх навчать.

– Хто?!

Питання залишилося без відповіді. Вони перетнули майдан, завернули на Каштанову вулицю. Келіварія навіть тут напаскудила, змусивши змінити старі топоніми й не згадувати зайвий раз історію побережжя. Щоправда, своїх героїв нав’язати не посміла. Ну, хоч щось.

Позаду повагом котився екіпаж – завбачлива охорона губернатора вирішила підстрахуватися і провести його до самого особняка.

На тьмяному небі з'явився щербатий місяць. Легкі хмарнки неквапливо пливли в далечінь, на півдні збиралися важкі дощові хмари. Чиновники дружними компаніями розходилися по домівках, у багатьох вікнах запалювалися лампи…