11.4

– Чому? – Хоч би не видати хвилювання! – Плями крові – серйозний доказ, до того ж дехто вже зізнався.

– Придурок із архіву? Цей ідіот навіть до сортиру не дійшов – став під стіною магістрату, ще й насвистував! Хто його взяв на роботу? Таких не можна підпускати до документів!

– Ви це бачили, Лонсе? – Напирати не хотілось, але хоч би не проґавити шанс витягнути Райла. – Дасте свідчення?

– Свідчення? Щоб зайняти його місце? Ні, я не збираюся лізти у зашморг. Та й що я розповім? Що батько кричав про привида? Що над містом літала людина? Так, звісно, мені просто візьмуть і повірять!

– Але чому ви кажете це все мені? – не витримала Міка. – Я не маю стосунку до розшуку.

– Наче ви самі не розумієте! – вигукнув Лонс.

Надувся, як ображена дитина, востаннє провів мокрою хустинкою по палаючих щоках, кинув шматок тканини повз сміттєву урну.

– Я лиш хотів вибачитися! – нагадав, звертаючи на алею. – Мені немає діла до того дурня.

Худа постать у темному плащі зникла за кущами бузку.

Міка залишилася сидіти, обдумуючи почуте.

Отже, син Уфіна тієї ночі заходив на територію магістрату. Можливо, крізь бічні ворота, до яких зараз чимдуж помчав. Він бачив Джамона.

І літаючу людину.

Розслідування обіцяло бути цікавим.

Над головою цвірінькнула коноплянка. Їй відповіла друга – із протилежного кінця двору. Великий жовтий метелик сів на високе стебло конюшини і поповз до його краю, погойдуючись. На розквітлих суцвіттях дзижчали бджоли, товстий джміль сліпо тикався в сухий листок. Приваблені запахом кефіру мухи злетілися до Лонсової хустинки, потривожена бабка величаво випливла із заростей подорожника.

«П'ять хвилин», – наказала собі Міка.

Тут було так мирно і ясно… Вона побуде тут лише п'ять хвилин і одразу ж повернеться у світ, де люди вмирають не від старості, а від ножа, де обдарованих називають проклятими, а невдахи сидять у застінках лише тому, що до них нікому нема діла.

«У мене немає п'яти хвилин».

Райл ось-ось заявить нишпоркам, що у них під носом живе чаклунка, Брікк, схоже, дійшов того ж висновку. Треба поспішати, інакше вони зроблять перший хід, і тоді доведеться грати за їхніми правилами.

Міка майже бігцем повернулася в магістрат. Піднялася на третій поверх, із викликом постукала до секретаря губернатора.

Зачинено!

«Куди їх усіх понесло?» – згадала, що в приймальні теж було порожньо.

Спустилася на перший і відчула деяке полегшення, побачивши: охорона на місці.

– Чому нікого немає? – запитала, не розраховуючи на чітку відповідь.

І дізналася, що прийшла позапланова пошта з Ківіра. Саме тому Даріана і викликали в порт – деякі послання капітан королівського поштового судна відмовлявся довіряти будь-кому, крім очільника цієї землі.

– Всі у залі для нарад, – пояснив охоронець. – В тому, що у правому крилі. Заберуть папірці й повернуться. Ви можете не поспішати. Для архіву нічого нема, я питав.

– Дякую, Орене. – Турбота того, хто зовсім недавно дивився на нову доглядачку скоса, приємно дивувала.

Міка ступила на ґанок, не знаючи, що робити. Піти на набережну? Чи причаїтися десь, уникаючи Мавка і Брікка, доки не повернеться Керрейт?

Розум взяв гору над почуттями. Вона вернулася на лаву біля бузку. Не витримала, підібрала брудну хустинку і кинула в сміттєву урну. Влаштувалася зручніше, заплющила очі…

В голову одразу ж полізла різна нісенітниця на кшталт того, що треба було б відвідати родину. Ні, не заявитися зі словами: «Добридень, я ваша проклята дочка, яку ви вважаєте загиблою», а тихо переконатися, що все гаразд, і не згадувати минуле хоч тиждень.

Ще варто приділити увагу Жареї, бо після відкриття власної справи кравчиня сама на себе не схожа. І порадити Даріану або знайти управителя, або призначити на цю посаду Маріда.

Діти. Так, необхідно розібратися з дітьми, бо якщо раптом (мало віриться) Коньяр Терн – горезвісний Рейн і вбив Уфіна з помсти, вони можуть догратися.

– Пані Дзвінко, я вас усюди шукаю!

– Пані Міловіко, пан губернатор повернувся!

Вигуки, що пролунали з протилежних боків, висмикнули Міку з роздумів. Вона підхопилася на ноги, розгублено подивилася на напівприховану липами будівлю магістрату.

Біля бокових дверей стояв Нат Лиска і глипав на неї очима сущої невинності. Від провулка поспішав Брікк, причому либився він так само привітно.

– Вибачте, мені треба туди. – Вибір? Ясна річ, міське управління! – Вибачте, пане Брікк.

Коридор, сходи, широкі двостулкові двері з темного дерева… Міка увірвалася до Керрейта без стуку і попередження, сподіваючись, що «випалювач» не рушить слідом.

– Ріане, я дізналася…

Вона осіклась.

Губернатор сидів на підвіконні, небезпечно нахилившись до відчиненого вікна. З його стиснутих кулаків стирчав краєчок зеленого ківірського паперу. Розкритий вузький конверт валявся на підлозі.