11.3

– Пане, прати одяг у міському фонтані заборонено, – доконав його представник охорони правопорядку, який нечутно підійшов ззаду. – Сьогодні я обмежуся усним попередженням, але якщо таке трапиться ще раз…

На очі юного ейрона навернулися злі сльози. Шалене місто! Ну хто, скажіть на милість, займається пранням посеред головного майдану? Хто полоще білизну перед магістратськими вікнами? Хто викручує ганчірки навпроти розшуку? Абсурд! Але стражник дивився до неможливості суворо і начебто не жартував.

– Більше не буду. – Лонс вирішив, що, оскільки знайомих поблизу нема і показувати характер нікому, простіше визнати провину, розкаятись і попрощатися.

Для відповіді довелось обернутися.

– Що з вами? Ви ж червоний як рак!

– Все добре, – крізь зуби цикнув ейрон. – Це засмага.

Він поспішив розкланятись і піти, щоб не вислуховувати поради. Подумаєш, обгорів трохи… Кляте шазілірське сонце! А тутешнім не страшно: прогулюються, обмахуються легкими віялами, заливаються сміхом, коли у нормальних людей закипають мізки. Прикро!

Чоловік в уніформі Жовтої ради, що стояв під липою у дворі магістрату, зміряв Лонса довгим поглядом, але нічого не сказав. Це не завадило ейрону домислити невисловлене самостійно і не на жарт образитися.

Поблизу сходів його накрив приємний аромат невеликих білих квітів, назви яких він, звісно, ​​не знав і питати не збирався. Пилок потрапив у ніс, і Лонс потер перенісся, щоб утриматися від чхання. Дотик обпалив вогнем, дихання перехопило від болю.

«Це лише засмага», – самопереконання разом із поривом вітру подіяло – стало трохи легше.

Стражники, що протирали спинами стіну магістрату, від коментарів утрималися, зате не поскупилися на такі посмішки, що захотілося облити їх киплячою олією.

Прохолода вестибюля здалася Лонсу справжнім блаженством. Він насторожено обвів поглядом простір і помітив здивованого адміністратора.

– Лонс Уфін? – напівзапитально почав той. – Що з ва…

– Губернатор повернувся?! – З правого коридору вибігла дівчина у темно-червоному, майже коричневому костюмі. – Ні?

– Поїхав хвилин п'ять тому. Викликали в порт, – із жалем повідомив чиновник. – Вас пан Брікк запитував. Гадаю, в нього щось дуже термінове.

Вона насупилася, стрільнула очима у напрямку виходу. Запитала, чи чекає голова Ради у приймальні, і, отримавши негативну відповідь, повеселішала.

– Він обіцяв зайти пізніше.

– Зрозуміло. – Її посмішка згасла. – Я сьогодні вже не повернуся. Нехай приходить на Кавунову, якщо… Якщо йому так кортить.

І Лонс подумав, що настав час нагадати про своє існування. Недарма ж він перетнув добру чверть міста?

***

– Хочу вибачитися.

Все. Більше ейрон не промовив жодного слова. Сидів на лаві позаду магістрату, гидливо прикладав до фізіономії змочену кефіром хустинку, принюхувався до запаху прокислого молока, проте терпів. Схоже, йому було по-справжньому погано, і він погодився б на будь-які «ліки».

Міка майже жаліла його. Зазвичай шкіра людей із темним волоссям не настільки чутлива до сонця, щоб обгоріти за лічені години, але Лонс виявився винятком із правил. Не дивно, що він скаженів і кутався в душний плащ. Згодом молодий Уфін напевно звикне до місцевого клімату, а поки що його єдиний порятунок – паперова парасолька, з якою прогулюються панянки. Та зараз Лонсу про це краще не говорити – лусне від злості.

– У цьому місті справді не вбивають чаклунів?

Міка сіпнулася від несподіваного питання. Йому яка різниця? Боїться, що «випалювачі» залишаться без роботи і його майбутня кар'єра закінчиться, не розпочавшись?

– У нас не шукають проклятих, – постаралася відповісти максимально чесно та водночас ухильно. – Справжні злочинці набагато небезпечніші для звичайних містян.

– Чаклуни здатні змінити хід історії!

«Скільки пафосу. Наче з якоїсь книжки», – визначила Міка.

– Думаєте, їм це треба, пане Уфін? Не сперечаюся, серед них є лиходії, але здебільшого вони – звичайні люди. Такі, як ми з вами, – ледь не засміялася від абсурдності твердження. – Їх турбують сім'ї, друзі, робота, а не майбутнє світу.

– Звідки вам це знати? – визвірився ейрон. – Не кажіть про те, про що уявлення не маєте! Ви бачили хоч одного з них?

«Наскільки я розумію, дев'ятьох. З них лише один зневажав людське життя», – природно, Міка не збиралася говорити відверто.

– Я чув, ви сирота.

«Можна і так сказати. Мати забула мене, батько вигнав із дому зі жменею мідяків. Тепер у них своє життя, у мене – своє», – і якого помийного демона Лонс почав цю розмову?

– Для більшості хлопців Рада замінила сім'ю. Мій… Наніт Уфін був хорошим політиком, але не розумів цього. У його уявленні Рада – організація із суворою ієрархією та підпорядкуванням. Він не терпів запитань та сумнівів. Думаю, тому його й убили.

– Хто?

– Ясану Брікку не подобався такий стан речей, а коли він ухвалює рішення, то не відступається.