Розділ 11.1. Розпорядження

– Повторю ще раз: архів закрито, – літній адміністратор неохоче виштовхував із себе слово за словом. – Прошу вас, відійдіть. Якщо хочете зачекати пані доглядачку, йдіть у приймальню.

Копиця яскраво-рудих кучериків на голові нетямущої відвідувачки войовничо колихнулася, вміло підфарбоване молоде обличчя зморщилося.

– Звідти нічого не видно! – Красуня не соромилася підвищувати голос. – Де написано, що не можна чекати тут? Чи я заважаю особисто вам?!

Адміністратор зітхнув, філософськи знизав плечима. Йому здалося, що їй було б зручніше сидіти в м'якому кріслі, а не крокувати на високих підборах слизькою мармуровою підлогою вестибюля. Тут якось навіть Блекка Чарра впала і почала вимагати компенсацію за моральні страждання. А ця руда особа, одразу помітно, до такого взуття незвична, рівновагу ледь тримає.

Вирядилася, мабуть, спеціально для візиту до міського управління. Яскраво-червона спідниця з розрізами мало не до колін, блуза з напівпрозорими рукавами, широка квітчаста пов'язка замість капелюха – можливо, хтось і вважав це модним, але чоловіку, що стояв за конторкою адміністратора, така екзотика не подобалася.

Втім, він знав, що таке пристойне виховання і гарні манери, а тому підкликав дрібного чиновника, що проходив повз, і наказав знайти дамі стілець.

– Ви мене не впізнали? – майже нормальним голосом запитала вона у відповідь на: «Пані, прошу вас». – Чесно? Я ж із магістратської майстерні одягу! Тобто вже ні, тепер я маю власну справу. Візьміть візитку! Перші десять… Ні, перші п'ятнадцять клієнтів отримають знижки! Слухайте, а якщо я залишу вам трохи листівок, роздасте колегам? – додала напівпошепки.

– Білила та халат? – невпевнено припустив адміністратор, пригадуючи, що в державній майстерні справді працювала руденька дівчина, чиє обличчя зазвичай приховував товстий шар пудри. – Невже донька цього… Як його…

– І вам не соромно? Мого батька всі знають! Він найкращий кравець у місті!

– Нахаба! Бач, як вирядилась! Своя справа, кажеш? А…

– Пані доглядачко!

Чиновник, як і образа, миттю відійшли на задній план. Елегантні туфлі рипнули, коли їхня власниця повернулася на носках, поділ метнувся в такт її руху, каблуки застукали по гладкому каменю.

«Куди котиться світ? Ніколи б не подумав, що ця вертихвістка стане діловою дамою», – адміністратор криво посміхнувся і поклав лікті на конторку.

Останнім часом йому не часто випадала можливість поспостерігати за чимось цікавим, а візит надто сучасної доньки старого кравця обіцяв непогану розвагу.

***

Міка переступила поріг магістрату, розмірковуючи про Брікка та його наміри. Сьогодні начальник «випалювачів» зрозумів, що з тими, кого він вважав «обдарованими», щось не так. Чим це обернеться? Чи волітиме він помилятися й далі? Може, спробує розібратися у ситуації? Почне погрожувати Флеріаном і королівськими службами? Захоче влаштувати полум’яне видовище?

– Пані доглядачко! – обурений вигук наздогнав Міку на пів дорозі до сходів. – Як ви могли?!

Вона різко зупинилася й повернулася на звук.

«Що я знову зробила не так? За Райла не заступилася? Особисто його підставила? Чи не відвідала у в'язниці?» – вгадувала приречено, спостерігаючи, як до неї мчить сяючий вихор дорогих тканин у супроводі хмари парфумів.

– Вибачте, Жареє, але я не маю стосунку до справи Джамона, – сказала Міка дещо винувато, коли кравчиня пригальмувала поряд. – Як він там? Тримається? Сьогодні обов'язково до нього зайду.

– Джамон? А, точно, Джамон! Бідолаха, не пощастило йому. Співчуваю. Це через нього архів зачинено? Ото дурне! Не міг нормально замести сліди!

– Га? – На більше не вистачило слів.

– Та не переживайте через якогось там «випалювача»! – Руді кучері здивовано хитнулися. – Чи вам не вистачає помічника? То в мене є двоюрідний брат… Розумник! Схоплює ідеї з півслова, личко нічогеньке, а який слухняний!

– Ви ж зустрічалися, – нетактовно ляпнула Міка, починаючи підозрювати, що ті стосунки існували лише в уяві Райла. – Тобто… Гаразд, це не моя справа.

Ретельно підмальовані брови Жареї метнулися вгору:

– Ой, та коли те було!

«Позавчора», – але краще не лізти в чужий монастир зі своїми зауваженнями.

– Чому ви не прийшли, щоб поглянути на ескізи? – Кравчиню не турбували проблеми того, хто зовсім недавно був частиною її життя. – Вам зовсім не цікаво?

У Міки вистачило совісті не перепитувати: «Які ескізи?» і не дивуватися надто помітно.

– Ходімо від дверей, ми заважаємо людям, – запропонувала вона, пригадуючи якусь давню розмову, де фігурували слова «художник», «реклама» та «обличчя майстерні». – Ні, мій кабінет опечатано. Посидимо у приймальні?

Жарея заявила, що часу на балаканину немає, і якщо пані доглядачка не прагне остаточно розірвати дружні стосунки, то нехай знайде десять хвилин і відвідає майстерню.

– Пан Керрейт у себе? – Міка вагалася. – Я швиденько до нього і одразу ж до вас, добре?

Даріана не було. Довелося залишити секретареві туманну записку і піти з Жареєю, добре що її нове дітище розміщувалося не надто далеко.