10.2

– Жалюгідна комашка. – Мисливець за чаклунами похитнувся, ловлячи рівновагу на слизькому глинистому ґрунті. – Таких треба знищувати ще в дитинстві.

Тупий дешевий ніж увійшов у його груди з незвичайною легкістю.

– Ти що робиш, брати…

«Випалювач» і не припускав, що хтось наважиться замахнутися на нього зброєю. Не в цій глушині. Не серед покидьків, що бояться грому.

Він захрипів, зробив крок назад… І його здивований погляд завмер навіки.

Рейн відіпхнув бездиханне тіло убік, не бажаючи, щоб дівчина бачила труп. Сполошений кінь кинувся геть, але він і не подумав його зупиняти.

Опустився навколішки поруч із Борою, торкнувся тонких холодних пальців. Вона дрібно тремтіла, дихала ледь-ледь, на її губах розтікалася кров, проте в ній ще жевріло життя! Рейну спало на думку, що все може обійтися. Минулого року Чабрена кроною привалило, і нічого, відлежався. Раптом і зараз?..

Бора підняла повіки. Вона виглядала блідішою, ніж зазвичай, на її шиї наливався величезний синець. Рейн боявся доторкнутися до неї, щоби не нашкодити ще більше.

– Благаю, не засинай! Поговори зі мною!

Йому відповідала тільки злива.

– Знаєш, чому я купив солодощів?

Безкровні губи ворухнулися, намагаючись щось сказати.

– Сьогодні мені виповнилося шістнадцять, Боро. І я збирався освідчитися тобі в коханні.

– Мовчуне… – почув він зітхання.

– Рейн. Мене звуть Рейн, люба. Коли ми зустрінемося знову, поклич мене на ім'я, добре?

Її очі заплющилися, з губ зірвався останній подих.

Виблиснула далека блискавка. Рожево-жовтий спалах висвітлив спокійне обличчя дівчини, яка віддала життя заради того, хто за чотири роки не знайшов для неї жодного доброго слова.

– Мовчуне! – долинуло здалеку. – Боро!

Рейн зняв куртку, обв'язав довкола найближчого дерева. Чабрен пильний, він помітить знак і знайде сестру… І він не пробачить. Якщо вже Рейн сам собі не міг пробачити…

Дощ вщухав. Було слизько і сиро, краплі, що текли по щоках, мали присмак солі. Лісовою дорогою бігли струмки, змиваючи пісок і оголюючи коріння. Рейну здавалося, він ступає до чиїхось кістках, але його це не зачіпало. Ті, кого він любив, теж пішли у небуття. Тепер йому нема про кого дбати і можна повернутися в минуле.

В Ібіс.

Виходячи на тракт, Рейн раптом подумав, що вбивати набагато легше, ніж розповідав Чабрен. Треба лише рухатися швидше. Всього один удар, і світ стає чистішим. А щодо співчуття… Він не вірив, що здатний його відчувати.

***

Найбільш підозрілий мешканець особняка, Коньяр Терн, із дванадцятої до другої займався з дітьми, й Міка сумнівалася, що в компанії трьох нахаб у нього була можливість розкидатися чи то спогадами, чи вигадками.

Садівник знищував сливняк у заростях бузку і невпинно сипав прокльонами. Навряд чи його думки бігли окремо від слів. Тим паче, в нього знайшовся вдячний слухач – сусід, що випрошував розсаду якихось квітів.

Марід стогнав над книгами обліку, не розуміючи, як у колишньої економки витрати помітно відрізнялися від доходів, а в результаті виходив рівний рахунок.

Рунка разом із куховаркою перемивала кістки Рітті. Рітта скаржилася Сідді, другій покоївці, на безсоромну молодь. Сідда підтакувала, наводячи як приклад себе і хлопця з охорони, якого ніколи не пускала в особняк вночі – тільки вдень.

Стражники мляво кидали карти й, оскільки гроші вже закінчилися, ставили на кін шазілірські квартали.

Інших людей у ​​садибі не спостерігалося, принаймні офіційно.

Міка припинила будувати гіпотези і повернулася у магістратську повсякденність. Не виключено, що видіння – реакція її власної психіки на абсурд, що коївся довкола. Пізніше все проясниться. А якщо ні… Що ж, кожен божеволіє по-своєму.

– Люба моя, ну що ви робите? – докорив їй Мавк у відповідь на прохання зняти печатки з кабінету. – Третій день літа. Сонечко світить, пташки співають, море зовсім поряд! Який архів? Яка робота? Відпочиньте, пані доглядачко. Йдіть на узбережжя, погодуйте чайок, покуштуйте свіжої рибки. Вважайте це наказом. Не можна весь час сидіти в чотирьох стінах. Найближчий тиждень… тобто два тижні… – його погляд метнувся до календаря, що лежав на столі, – архів закрито.

– Гаразд, – змирилася Міка. – Попрошу, щоби мені виділили приміщення на першому поверсі.

Мавк застогнав так, ніби йому потопталися по хворих суглобах.

– Смішно, чесне слово, – проскрипів, відкидаючись на спинку крісла. – Скажу по-іншому: архів поки зачинено. Крапка. Розпорядження магістрату. Я взагалі ні до чого.

– Його ж вичистили до порошинки! Які ще докази Даріан хоче там знайти?

Начальник розшуку скорчив насмішкувату пику, поправив трохи скошену стрічку на лацкані.

– Єдине, чого він хоче, – щоб ви не загнали себе в могилу, намагаючись скрізь встигнути. Вважайте це відпусткою. Знаю, в Келіварії такого немає, але у Шазілірі колись було.