9.4

***

– О, зараз на стіл накрию! – вигукнула Рітта, помітивши квартирантку, яка швидким кроком поспішала до особняка. – Хвилиночку!

Підсмикнула поділ сукні й ледь не бігом кинулася до порога. Високий кущ бузку вчепився гілкою їй у волосся і витягнув з короткої коси широке пасмо.

– Дякую, не треба! – крикнула Міка. – Я вже йду назад!

«Ось тільки лист заберу, який я, роззява, залишила в кімнаті, та ще й на видному місці», – додала подумки.

Заскочила в гостьове крило, влетіла до себе, полегшено видихнула: жовтуватий аркуш лежав на підвіконні. Склала, запхнула в кишеню, мимоволі уявила, що трапиться, якщо невідомий лиходій нагряне прямо зараз або намислить запитати безпосередньо у пані доглядачки, куди вона сховала послання…

– Хлопчик із магістрату наказав не випускати тебе з дому, поки не поїси. – Рітта спиною відчинила двері й бухнула на стіл тацю з кількома тарілками. – Згода, га?

«Хлопчик із магістрату» – це, звичайно ж, жахливий і безжальний Даріан Керрейт, також відомий як Нелюд. Для дружини Маріда всі, хто був молодшим і не мав сім'ї, іменувалися «хлопчиками» та «дівчатками». Міку це часом неймовірно дратувало, а от губернатор голосно обурювався і водночас чомусь почувався вдоволеним.

– Допоможете? – Кивок на їжу викликав у Рітти широку посмішку. – Згода, га?

– Якщо пообіцяєш поговорити з учителем. Нема сил дивитись, як мої козенята його з розуму зводять.

– А не простіше зупинити малих? – обережно зачепила болючу тему Міка. – Вони ж діти. Повинні слухатись.

– Наче я їх не вчу розуму! Але як їм щось втовкмачиш, коли той учений жевжик слова наперекір не скаже? Навіть мені не скаржиться! Вони думають, що знайшли собі дружка такого як самі, а хлопець божеволіє і казна-що коїть.

– Знову?

– Ну, не те щоб… Накупив кольорових чорнил і паперу, посадив капосниць у класній кімнаті і наказав переписати алфавіт так, щоб усі літери були різного кольору чи хоча б відтінку. Вже три години тиша… Аж незвично. Двічі заглядала до них: сидять, малюють. Не букви, щоправда, та й то добре. До речі…

– Що?

Рітта ніяково опустила очі. Підхопила котлету й почала жувати із завзятістю людини, що збирається з духом, аби почати неприємну розмову. Проковтнула, потяглася за наступною, мимохідь відкусила шматок хліба. Посунула собі миску супу, але ложка лежала з іншого боку столу. Підчепила виделкою листочок салату, довго його розглядала, поклала назад.

– З Марідом посварилися? – припустила Міка. – Через приправи? В «Лілії» щось нове привезли?

– Ні, звичайно! Через такі дурниці люди не сваряться!

«Ніби не через ці самі дурниці ви з чоловіком ледь не втратили дітей», – Міка дивом утрималася від різкої відповіді.

– Справа в Рунці, – видихнула Рітта.

– Знову заміж зібралася, бо подруги за людину не мають без чоловіка?

– Гірше.

– Вийшла?

Рітта таки запхала в рот салат. Ковтнула компоту, закашлялася… Витерла губи і відвела погляд.

– Коханця завела, – пробурмотіла нерозбірливо. – Молоденького! – прозвучало чіткіше. – Із «випалювачів», щоб їх скрутило і виплюнуло!

– Всяке буває. – Міка не збиралася відразу засуджувати покоївку, що овдовіла позаминулого року й щосили намагалася пристосуватись до життя в суспільстві, переповненому лицемірними правилами. – Зате вона припинить скиглити через загублену долю і, можливо, більше не малюватиме на запорошених поверхнях сумні пики. Шукайте позитив.

Дружина Маріда вдавилася хлібними крихтами. Влила в себе залишки компоту, прочистила горло…

– Вони вчора познайомилися, – кинула уривчасто. – Той ледар, бач, прогулювався нашою вулицею. Увечері.

Повторити заспокійливе: «Буває» Міка не наважилася. Люди з Жовтої ради не гуляють кварталом знаті ні вранці, ні вдень, ні ввечері, ні…

– …вночі чули?

– Перепрошую, що? – Вона пропустила повз вуха останню репліку співрозмовниці.

– Шум, кажу, чутно було? Після опівночі? То я його виганяла! І Рунці мізки вправила, та, боюсь, ненадовго. Де таке бачено, щоб привести незнайомця в чужий дім і ще й обурюватися, мовляв, це особисте життя налагоджується, а ви не лізьте зі своїми повчаннями?

– Чому охорона його пропустила?

Рітта заливисто розреготалася.

– Хлопці зі сторожки клянуться, що Рунка прийшла сама. Мабуть, спали, а ворота не зачиняються, поки Керрейт не повернеться. Що за недбальство! Як платню отримувати, то завжди мало, а як працювати…

Знову збіг…

Чи не забагато їх?

Міка подякувала за обід, якого ледь торкнулася, пообіцяла обговорити з Коньяром його педагогічні методи і ненав'язливо випровадила дружину Маріда, поки та не згадала чогось іще. Сіла на ліжко, переводячи подих, глянула на годинник.

Стрепенулась, подумавши, що архів залишився без нагляду на довгий час і під ним, напевно, товпиться чимало обурених відвідувачів. Повільно видихнула, згадавши: після вчорашнього обшуку кабінет опечатано, про що прямим текстом повідомляла пришпилена до дверей записка, і сьогодні варто б навідатися в розшук з проханням якнайшвидше закінчувати безглузду метушню. Ага, ще сказати Жареї, що Райл її не кинув, а сидить за ґратами, відвідати помічника, не забути про Брікка…